16. За крок до Межі

16. За крок до Межі

Будинок захворів. Саме з цими стурбованими словами зустріла Голка Соломію на порозі.

Увійшла в дім і теж це відчула. Ніби життя в стінах вицвітає. Покинула ранець на підлозі, скинула червоні кеди й поспішила у вітальню.

Чур з Домасею крутилися біля дерева. Бабуся натирала кору рідиною, яка мала різкий запах трав, а дідусь курив трубку і видихав кільця з диму до самих гілок. Вінок, який допомогли зробити талани, зів’яв, хоча ще вчора квіти виглядали, мов щойно зірвані.

Обережно підійшла і приклала долоні до дерева, а потім і зовсім пригорнулася усім тілом.

— Тобі погано? — прошепотіла і рукою погладила стовбур.

Не очікувала відповіді, проте дерево ворухнуло гіллям. Сипле тяжке дихання роздалося над головою. Зараз будинок видавався їй таким рідним, як ніколи раніше.

Глянула на стіну, де зранку бачила подряпини й не повірила власним очам. Подібних подряпин було багато. Сліди від кігтів і навіть зубів. Не дуже помітні, якщо не придивлятися, проте вона мала б їх побачити!

— Пробач, хранителько. Ми думали, тобі ще рано то бачити!

Домася потягнула за кутики зеленої хустинки на лобі та витерла руки об довгу коричневу спідницю.

— Дім хотів, аби ти, спочатку, без поспіху з усіма познайомилась, а не кидати тебе відразу чорту на роги… — додав Чур.

Віконниці в’яло рипнули. Вікна прочинилися і будинок тяжко зітхнув. Відступила від дерева і притулилася до стіни. Закрила очі. Уявила себе ним.

Земля під ногами була рихлою і сипалася, ніби пісок. Стояти рівно було дедалі важче. Коріння під підлогою помалу всихало. Його точили чорні в’їдливі плями.

Підняла голову і погладила стіну пальцями. Дім муркнув на ласку, ніби великий кіт.

— Що робиш, Солю? — увійшов до кімнати татко.

— Нічого…

Він примружився і вдихнув глибше.

— Ти що, знову смалиш? Думав це у минулому, як і твої готики! — тон прозвучав суворо.

Незадоволений погляд прискіпливо вп’явся в обличчя. Проте, вона заслужила! Татко довго відучував її смалити цигарку за цигаркою ще в тому році…

— Ні. Не курила. То запах трав. Прочитала, щоб кору не точили жуки, треба робити відвар і мастити.

Татко глянув на миску з водою, у якій плавали трави, на ганчірку поряд і плечі його розслабились. Добре, що трубку домовик сховав у кишеню, а людська свідомість налаштована так, аби всього дивного не помічати. Навіть тоненьку цівку диму з невидимої кишені…

— Добре, доню. Я тобі довіряю. Ти ж знаєш?

Так, вона знала. Хоча і не завжди заслуговувала на довіру. Особливо, коли влізла з друзями вночі до магазину і татко мусив забирати з відділку. То була остання капля перед місячним домашнім арештом і переїздом до села. Зовсім оскаженіла після смерті мами. Тим усім вона не пишалася… Особливо зараз, коли стала хранителькою і подорослішала років на сто…

— Я запросив Аню з Сьомою на вечерю. Малий з кимось добряче побився. Прийшов під ранок з розбитим носом… Думаю, може він хоч тобі розповість, що сталося.

— От чому його в школі не було?

Цікаво де ж він тоді вночі вештався…

Настрій був противним. Намагалася робити уроки, проте з голови ніяк не йшли думки про дім. Треба ж щось робити, тільки що? Закинула зошити подалі. Взагалі не на часі!

Стіна поряд зашаруділа, коли обговорювали з Голкою різні варіанти. А потім нізвідки випав ґудзик і покотився до ніг Соломії. Глянула на стіну, знову на ґудзик… Що за дивина?

— Перепрошую, пані хранителько, подасте нам ґудзь? — пропищав тоненький голосочок.

Встала зі стільчика і підняла кругляш. От тільки звідки долинав голос?

— То пустотники, лапо. Вони роблять собі міжпросторові кармани у стінах і живуть там. Ніби копають ямки у Межі. Щоби їх побачити, треба копнути глибше за видиме.

Кішка підійшла до стіни й доторкнулася лапою. По дереву пішли круги, ніби по воді. В одному місці стіна була випуклою, ніби в неї вріс камінь. Не помічала раніше. Підійшла ближче. Доторкнулася пальцем до випуклості й вона завібрувала, роблячись прозорою.

В невеличкому просторі, ніби справді у великій кишені, жили маленькі чоловічки. Їх було двоє. Пустотники були схожі до людських дітлахів. Зверху були одягнені в жовті жилетки на голе тіло, а з низу в зелені штанці, схожі до шароварів. Обоє хлопчаків ходили босоніж. Зелені шапочки, як у Робіна Гуда на картинках у книжці, міцно сиділи на маленьких патлатих голівках. Біле волосся різко контрастувало з майже чорним дрібним ластовинням на носі й під очима. А ще, вони були однаковісінькі, мов близнюки.

— Вітаю! — усміхнулась Соломія і подала ґудзик.

У норі пустотників вона помітила одну таткову й одну свою шкарпетку.

— Даруйте за безлад, ми тільки вселилися. От, обзаводимося речами!

Її чорна тоненька резинка з бусинками лежала неподалік від яскраво-червоної шкарпетки, яку ще сьогодні вранці завзято шукала….