15. «Улюблена» школа

15. «Улюблена» школа

Почувала себе чужою у школі. Навіть більше, ніж завжди… Всюди ввижалися чорні довгі тіні, чулося гарчання в перемішку зі скреготом. Коли однокласник поклав їй руку на плече, пропускаючи вперед, вона здригнулася і пригнула голову… Статус дивачки тепер мав приклеїтись намертво!

Хотіла тихенько прошмигнути у клас на своє місце, проте прикликана вирішила розважитись. Розправила плечі і, бадьоро крокуючи, голосно промовила:

— Всім привіт!

Ще й посміхнулася. А коли побачила білявку, посмішка стала ледь не кровожерливою...

— Дивися зуби не погуби… — прошипіла услід однокласниця і стиснула пальцями ручку до хрусту, коли почула відповідь.

— Хіба що твої!

Виявилося, що прикликана непогано розбирається у алгебрі. Тому дозволила їй і далі розважатися, а сама забилася у темний куток свідомості і дала собі трохи відпочити. Коли настала література, прикликана позіхаючи здала пост. Довелося йти на урок самій.

Місце поряд за партою пустувало. Сьоми в школі не було. Тітка Аня передала вчительці про його хворобу. Вчора видавався здоровим, проте всяке може бути. Соломії якраз хотілося трохи побути у власних думках, тому вона була рада відсутності прямо перед носом чужих. І тривала ця радість, аж поки на парту не опустився чорний ранець.

Богдан навіть не привітався і ніяк не пояснив свої дії. Його ж на першому уроці не було (відмітила зовсім випадково)! Чому зараз прийшов і ще й сів біля неї, коли його звичайне місце пустує?

Парубок розклав дві ручки і два простих олівця, зошит, щоденник, книжку. Зробив це так повільно і монотонно, ніби урок не почався три хвилини тому…

— Бодька! — тихий оклик прогнався по класу. Слідом за ним в спину однокласника прилетів зім’ятий папірець, та він не зважав. — Ей! Онищенко!

Кликав один з друзів сіроокого.

— Ну чого тобі? — все ж ліниво обернувся, поки вчителька вийшла до вчительської за журналом.

— Підсів до новенької? Думаєш, щось перепаде? Чи чого ти там сидиш? — однокласник загиготів, а Соломія напружилась. Пальці, що крутили нитку від сорочки, зупинилися. Це помітив Богдан.

— Сиджу, бо хочу, Ярику. І припини скалозубити!

— Щось ти не в гуморі…

Соломія заділа ручку і та покотилася по парті. Не встигла піймати. Ручка впала додолу. Ближче до Богдана. Зам’ялася.

— Не така налякана, щоби шастати по полям попід лісом вночі, а не сидіти дома в піжамці з котиками, проте така налякана, що не можеш підняти ручку?

Не зрозуміла укол то, чи справді питання. По інтонації не ясно. Зате до них обернулася половина класу… Хочуть шоу?

— А ти достатньо дружелюбний, аби провести додому, проте недостатньо, щоби подати ручку?

Сама від себе не очікувала. Думала, що прикликана постаралася, проте ні, та згорнулася паростком навколо серця після алгебри і досі поводила себе чемно.

Богдан вигнув брову. Соломія автоматично повторила за ним. Сама не розуміла, що від нього хоче. Щоби ручку подав? Серйозно? Він?

Сіроокий зламав усі шаблони, коли справді нагнувся за ручкою. А потім узяв її за зап’ясток і провів по ньому лінію синьою пастою.

— Нащо це?

— Компенсація.

До класу увійшла вчителька і всі встали, щоби привітатися. Висока і трохи повненька жінка з окулярами на половину обличчя виглядала досить колоритно у довгій юбці з китицями і вишитій маками блузці.

— На сьогодні ви мали підготувати коротку розповідь про свою улюблену книгу. Це завдання давалося ще два тижні тому. Всі розуміють, що ніяких перездач і двійка в журнал за невиконання?

Учні виходили до дошки і по плану розповідали про улюблені книжки. Здивувалася, коли вийшла білявка і назвала «Сто років самотності». В пункті, де розповідалось через що історія припала до душі, вона вказала лише три слова: «Сто. Років. Самотності.». Дивно, та Соломія і сама відчувала щось подібне, коли читала Маркеса вперше. Не описала би краще. Цілих сто років в кожній хвилині читання...

Онищенко обрав книгу «Діти капітана Гранта». За те, що йому близька основна думка твору: «Ніколи не падати духом»!

Черга дійшла і до Соломії. Вона не знала про завдання, але воно здавалося простим.

— Яка твоя улюблена книга? — запитала вчителька і усміхнулася. Вона робила це вже одинадцятий раз за останні двадцять хвилин.

— Робінзон Крузо.

— Чому саме вона?

Соломія задумалася на хвилинку і обвела поглядом учнів.

— Не до всього можна бути в житті готовим. Не всьому можна заздалегідь навчитися. Не завжди можна приймати лише правильні рішення. Проте на який би острів тебе не закинуло, завжди знайдеться їжа, і справа, і дах над головою, і навіть вірний друг.

Були ще питання, та на них відповідала автоматично. Зате отримала дванадцять за домашку. Хоча здебільшого усі мали схожі оцінки.

На наступному уроці була біологія і Богдан знову сів поряд. Як і на образотворчому. Тому на перерві, коли всі більш-менш розбрілися по справам, вирішила запитати.

— Чому ти вирішив сидіти поряд? — задала питання, намагаючись запхнути все скопом у ранець.

— Чому ні?

Закотила очі. Що за ідея, відповідати питанням на питання?

— Не хочеш казати, діло твоє!

Богдан замовк на хвильку.

— Ти нагадала мені сестру. Увійшов до класу, глянув на тебе і відразу про неї подумав. Теж іноді згорбиться, задумається і дивиться вовком на весь світ. Не завжди я можу бути поряд, аби розправити їй плечі, тому… ну, якось так…

Дивно, та очі защіпало від сліз. Розчулилася?

— Мені треба до туалету…

Вийшла з-за парти, намагаючись здаватися спокійною, проте… Сіроокий попіклувався про неї… Ніби…

Зайшла в якийсь глухий кут. Тут було місце під сходами, а поряд непримітні двері з замком. Тільки заховалася під сходами, як з-за дверей почувся шурхіт. Потім щось гучно впало, а потім посипалася купа лайливих слів. Може комусь допомога треба? Тихо постукала. Хоча дивно… Замок же з цієї сторони дверей!