12. 3

— Слухай, Чугайтре, — крикнула вона до велетня. — А ти знаєш, що зараз епідемія бластиків?

— Що? — зацікавлено обернувся, а потім назад до мавки, — ти знаєш, про що вона?

Лада похитала головою і сама обернулась.

— Зараз всі заражені бластиками. То такі отруйні черв’яки. Тому не можна її їсти! Інакше захворієш!

Брови велетня підійнялися. Він нахилив голову і почухав потилицю. Засумнівався! Добре…

— А ще, чужі бластики ростимуть у тебе в животі і їх стане так багато, що вони з’їдатимуть всю твою їжу!

Кицюня здавалася розслабленою до цього моменту, але зараз підозріло глянула.

— Нісенітниця! Повна! — а потім не так впевнено додала. — Еге ж?

— Голко, ти не допомагаєш! — цикнула на кицюню.

— Вічно все не за класикою жанру… — сумно мовив Чугайстер і відпустив Ладу на ноги.

— Не тужися, Чугі, головне, ти класно грав!

— Ти теж нічого!

Соломія не розуміла, що відбувається. Навіть оторопіло відкрила рота.

— Пробач, хранителько, та якби люди знали, що Чугайстрові нема діла до мавок і він більше їх не ловить, давно би підпалили хвоста…

Дід показав невеличкий хвіст з білою пухнастою кісткою на кінці. Ніколи не помічала до цього… Лада потиснула плечами і усміхнулася.

— Ми не знали, чи можна тобі довіряти, але ти сподобалась Велбуду, тому…

До речі! Велбуд! Його ж щось налякало! От і зараз великий котик натужно вдивлявся у глибину кущів.

Соломія ступила крок уперед і прислухалася. Окрім гучних ударів власного серця нічого не чути…

— З ним можна якось поговорити?

Лада провела по волоссю і знову потиснула плечами.

— Він ще надто малий і не розмовляє. Велбуди починають говорити у віці п’яти років, а йому лише два.

— У тебе є зв’язок з усіма в цьому лісі, лапо! Спробуй розділити з ним спогади картинками! — підказала Голка і відступила на крок, коли велике кошеня упало на живіт ледь їй не під лапки. Котик уже відійшов і хотів гратися…

Соломія підійшла ближче і присіла біля Велбуда. Обережно погладила його роги і усміхнулася на гучне муркотіння. Обхватила велику кошачу мордочку руками і сама притулилася до неї чолом. Мокрий шершавий язик пройшовся по носі і щоці. Вмостилася зручніше і закрила очі. Хотіла перенести їх обох в уже звичну темну кімнату, проте вийшла несподіванка. В обличчя дув приємний прохолодний вітер. Яскраве сонячне проміння пестило щоки і плуталося у волоссі. Зелена свіжа травичка лоскотала босі ноги. Усмішка сама попросилась на уста.

Велбуд був поряд. Ніжився у полуденному сонечку і підставляв вітру ріжки. Спробувала доторкнутися до нього рукою, проте між ними була прозора межа і вона поплила від дотику. Ніби камінь кинули у воду. Приклала обидві долоні. Межа холодила пальці і не пускала. Що ж робити?

Покликала котика по імені, проте той ловив пащею подих вітру і не звертав жодної уваги. Постукала руками. Теж нічого… Тоді закрила очі, аби заспокоїтись, і зробила глибокий вдих. Раптом додалися і звуки. Щебет пташок, шурхіт трави під важкими лапами, задоволене попискування Велбуда. Чи значить це, що вона стала до нього ближчою?

Межа так і не зникла… Знову закрила очі і спробувала вийти на зв’язок так, як вчила її Голка. З купи різнобарвних ниток інтуїтивно обрала одну. Зелена і пульсуюча, вона сама притягувала увагу. Доторкнулася до нитки. Нічого… Лише неясне слабке відчуття дикої радості і захоплення. Велике кошеня ганялося за вітром.

Взялася обома руками і трохи потягнула. Нитка нагрілася і завібрувала. Велбуд повів вухом, а потім струснув головою, проте не звернув уваги. Все видавалося марним. Відчула себе слабачкою…

Поряд з’явилася прикликана і косо посміхнулася, дивлячись на її тремтячі пальці. Стало гірко у роті.

— Я не знаю, що робити… — прошепотіла у відчаї. Спробувала потягнути ще сильніше, проте нитка загрозливо затріщала.

— Тобі не треба пробратися до звіра, Міє, тобі треба, щоб він сам до тебе прийшов.

— Але як?

Оглянулася через плече, а прикликана вже сиділа за столиком і сьорбала з маленької білої чашечки каву.

— Це ж уява! Всього лише підсвідомість. Невже ти не можеш вигадати нічого цікавішого за траву і сонце?

— Я? Але це не я уявляла…

— Так! Звичайно не ти! Хотіла затягнути малого в чорну кімнату? Налякати до смерті? Він же дитина!

Плечі опустилися самі собою. Раптом стало так тяжко, ніби тягар всесвіту навалився на плечі. У безхмарному небі з’явилася противна величезна сіра тріщина.

— Досить рюмсати… Ти не просто мале дівча! Ти хранитель! Тобі довірили берегти Межу між реальним і тим, що вважається вигаданим. Тобі довірили бути провідником і захисником тих, кого нема… Якби ти справді не могла впоратися, думаєш хтось дозволив би?

Соломія закрила очі, аби не бачити іншу себе, яка вже тримала у руці ріжок з морозивом. Спробувала заспокоїтись. Сконцентрувалася на стінах своєї кімнати і залатала діру у небі. Не побачила, радше відчула, як затягуються рвані краї, мов рана на тілі. Стало вільніше дихати.

Відкрила очі і потонула в різноманітності барв. Уява домалювала великий будиночок у формі червоного гриба з веселкою над самою шляпкою. Вхід до будинку радше нагадував затишне дупло. Чомусь саме так уявила собі гарне місце для дому Велбуда.

Трохи далі було синє неглибоке озеро, по якому плавала ряска і качки. До звуків додалися ще і запахи. Пахло прянним літом і свіжою здобою. Пухкі теплі булки, які мама пекла у дитинстві, лежали на столику перед прикликаною. А ще скрізь були іграшки.

Велбуд нарешті зацікавлено кинув погляд у бік Соломії. На його території все лишалося таким же. Він обережно просунув крізь межу ніс і фиркнув. Спробував дістати лапою один з м’ячиків неподалік, проте він відкотився трохи далі.

Сумне скуління роздалося йому вслід. Тоді котик просунув половину мордочки, стараючись не зачепитися за прозору межу ріжками. Та пішла кругами.

— Хороший Велбуд! Ходи сюди, маленький, маю для тебе смаколик!