12. 2

Та побігти вона не встигла. Немов заціпеніла. А чорна димова хмара все наближалася. З неї воєм роздавалося протяжне скуління, яке пробирало до кісток. Дерева поряд ревли від потоку вітру. Він теж злякався і заплутався у високих кронах.

Соломія відчула, як тремтять губи. Пальці судорожно стиснули щоденник. Хотіла покликати Голку, та думки заплутались у клубок. Паніка стиснула горлянку цупкими лапами. Та було ще дещо! Вона відчувала дике захоплення і азарт… Всередині клубилася і росла така ж пітьма. Вона димом сочилася від грудей по тілу. Це лякало не менше!

Свист у вухах змінювався скулінням і навпаки. Ще трохи, і хмара накриє її з головою! Хотіла згорнутися у клубок. Десь далеко чула голос кішки, яка намагалася пробратися крізь завісу у свідомості, проте не мала сили розчути бодай слово.

Несподівано відчула, як у середині зароджується тепло. Воно терпкою гарячою лавиною повзло по тілу до кінчиків пальців. Прикликана підійняла голову, яку до того опустила Соломія, і підійнялася на ноги. Відчула, як крива посмішка широко розтягує уста. Пасма волосся били в обличчя і лізли у рот, проте це мало хвилювало іншу. Вона випрямилася і гордо розправила плечі.

Соломія забрала прикликану до темної глухої кімнати. Вони стояли одна напроти одної. Перша розгублена і налякана, друга пряма, мов жердина, і сповнена азартом.

— Нас зараз вб’ють…

— Не скигли! Нічого подібного!

— Звідки ти знаєш?

Соломія знайшла в собі сили зробити крок уперед. Потім ще один. Наблизилась до прикликаної так близько, що відчувала її подих на обличчі.

— Просто даю власній природі відповідати на її зов. Роблю те ж саме, що і ти! Відчуваю…

Інша була така певна у своїх словах, що не повірити їй було важко.

— Ми зробимо це разом! Давай!

— Що зробимо? Нас, мабуть, вже накрило!

— У підсвідомості плин часу інакший. Навіть долі секунди не минуло.

— І що ти пропонуєш?

Соломія дивилася на прикликану і вперше бачила у ній себе. Такою, якою справді хотіла зараз бути. Зібраною, рішучою, сильною. Така б впоралася з будь-якими негараздами у житті... Навіть зі смертю мами…

— Ми з тобою дві половинки одного. Тільки ти по той бік світла, а я по цей. Різниця відчутна, бо ми володіємо разом величезною силою, проте і всі інші істоти і люди теж живуть по обидві сторони від світла, лише різниця не так помітна, бо енергії треба тримати у собі набагато менше. Те, що сунеться на нас, має таку ж природу, як і все інше. Розумієш?

— Ніби так, — проте впевнена в цьому зовсім не була.

Прикликана несподівано ступила ще ближче, і ткнулася чолом у її чоло.

— Ми зробимо це разом! Я звернуся до темної сторони, ти до світлої!

Встигла лишень кивнути головою, як знову опинилася на стежині поміж дерев. Відчула, як тіло наповнюється легкістю і лоскоче у животі. Тепер вона і сама могла тримати голову рівно. Інша дала їй змогу, трохи послаблюючи контроль.

Вона і в той же час інша підійняла руку догори. Цього разу не сперечалися. Робили усе синхронно. Так їх і накрила чорна хмара.

Соломія бачила перед собою сотні сяючих спалахів. Світлі і темні палаючі і гаснучі нитки крутилися у водовороті темного диму. А ще було дуже гаряче і якось тужливо на душі.

Прикликана зжала пальці правої піднятої руки, глибоко занурюючи ту в дим. Дихати було важко від потоку повітря, проте Соломія знайшла в собі сили зробити те ж саме. Пальці обпекло, проте неможна було відпускати! Цього разу до кімнати інша покликала сама.

Прикликана була збуджена, спітніла і важко дихала. Соломія теж опиралася руками на коліна, аж поки не змогла розігнутися і зробити повноцінний вдих.

Вони дзеркалили одна одну, точно повторюючи кожен міліметр і кожну дію. Соломія так довго вдивлялася в очі іншої, що сама на хвилину стала нею і побачила себе її очима. Точнісінько таку ж саму. А ще побачила стиснутий кулак. Повернулась у свою свідомість, розглядаючи той самий кулак. У прикликаної теж були стиснуті пальці.

Вони одночасно відкрили долоні. Соломія ахнула. По її руці тягнулась нитка. Вона переливалася сяючим білим блиском і миготіла у темряві. Кінців нитки видно не було. У прикликаної була така ж нитка у долоні, тільки темно-сірого кольору. Вона так само переливалася і губила кінці поза межами свідомості.

Переглянулися.

— Що тепер? — чомусь прошепотіла Соломія.

— Я не знаю… — відповіла прикликана і трохи стиснула руку. Нитка у її пальцях замиготіла сильніше.

— Як то не знаєш?

Була справді здивована. А ще ця дивна нитка почала нагріватися і пекти руку.

— Я знала, як спіймати частину душі. От ми і спіймали. Я темну, ти світлу. Як заспокоїти звіра я не знаю! Треба час!

— Звіра?

— Велбуд перекинувся. Щось його налякало… Нам треба повернутися назад і спробувати заспокоїти його. Доторкнутися до свідомості звіра ми змогли, далі вигадаємо щось!

— Щось?

Злитися на прикликану не було сенсу, проте почуття його і не шукали.

Вони знову стояли на тій самій стежині. Чорна хмара окутувала тіло. Рев і скулління плутали думки. Закрила очі і зробила єдине, що прийшло на думку, пригорнула ту ниточку, яку тримала у руці, до грудей, обійняла її. На диво прикликана повторила за нею. Обидві закрили очі.

Гаряча хвиля з тіла потягнулася до нитки і вжалила її теплом. Те швидко понеслося далі, від чого переливчасте сяйво стало більш спокійним, а миготіння повторювалося дедалі рідше.

Обійми трохи заспокоїли звіра, та цього було замало. Соломії дуже кортіло щось зробити, проте вона не знала, що саме. Аж тут почувся спів. Приємний дівочий голос все наростав у вухах гіпнотичною колисковою. Емоції і думки, що в шаленстві носилися у голові, нарешті вляглися на свої місця. Тільки потім зрозуміла, що то почуття звіра.

Відпустила нитку. Чорний дим припинив метушню і застиг. Скуління теж притишилося, аж поки й зовсім не зійшло нанівець. Дівочий голос продовжував тягнути пісню. Повільний темп і чаруючий голос пробирали до кісток. Очі поволі злипалися.