12. Інакші

12. Інакші

Соломія ахнула і прикрила рота рукою. Поляна змінилася. Кожне дерево містило невеличке дупло, застелене соломою і частково затулене гілочками. Між стовбурами були натягнуті мотузки і дрібні сходинки. З високих гілок звисали маленькі гойдалки і лози. Попід самими кронами були розвішані десятки плетених з трави гамаків. Ніби потрапила в малюнок із казки. Аби не бійка, казка могла би бути доброю…

Маленькі білі пухнасті клубочки з довгими вухами і рожевими носиками, схожі чимось до зайців, проте розміром з кошенят, швидко бігали, тицяли лапками знаки і жбурляли в дерева каміння. Високо жбурляли. Не очікувала від малих такої сили і приті!

Зверху у кронах і звішуючись з дерев відповідали їм супротивники. Теж пухнасті малі клубочки, проте трохи більші і коричневі, з вушками як у котів. Вони довгими порослими шерстю руками жбурляли додолу маленькі блискавиці.

Над поляною, прямо поміж дерев, нависли чорні грозові хмари. За ними ганявся вітер, проте його постійно проганяли, кидаючись градом. Той лише хихотів у відповідь.

По-середині поляни зчепилися у двобої два клубочка. Білий розмахував лапками, тягаючи противника за довгі вуса, а коричневий міцно вхопився за пухнасті вуха. І скрізь такий галас, що голова розболілася…

Лісовик підійняв посох і стукнув ним об землю. Малі відразу принишкли.

— Годі дражнитися, Борвіє!

Вітер почув, припинив ганяти хмари, а потім шмигнув кущами подалі.

Дідусь підійшов до тих клубочків, які раніше зчепилися у двобої, а зараз понуро опустили голови.

— Древослав… — глянув Лісовик на коричневий клубок. Потім перевів погляд на білий. — Борай… Ви ж старші і відповідаєте за порядок!

Посох знову гучно стукнувся об землю. Поряд підлетіла в гору купка сухого листя.

— Соломіє, ти тепер хранителька і це твоя перша турбота! Треба заспокоїти всіх і дати гідне покарання.

Лісовик усміхнувся їй і відійшов убік. Попід деревами стояли великі пеньки. А біля кожного з них по купці маленьких. На один з пеньків і сів дідусь.

 Всі голови вмить повернулися до неї. Древослав скористався моментом і над Бораєм виникла чорна хмаринка, з якої градом лився дощ. Білий одразу намок і жбурнув у коричневого камінцем. От-от мала початися нова бійка.

— Досить! — сказала різко і голосно.

З відчаєм зрозуміла, що то була не вона, а прикликана. Хоча без втручання все пішло би шкереберть. Тепер, коли всі знову дивилися на неї, прикликана згорнулася паростком навколо серця і затихла. Була би не проти, а би вона і далі допомогла!

— Спочатку познайомимося! Мене звати Соломія і я ваша нова хранителька.

Зовсім маленькі клубочки повідкривали роти. Один білий потягнув лапками за джинси і вона взяла його на руки. Біля очей малюка шерсть віддавала блакитним, як і на животику. Довгі вушка були ну зовсім як у кролика. Мордочка теж. От тільки ходили вони на двох лапах, хоч частіше за все скручувалися клубочком. Великі сині очі захоплено розглядали її у відповідь. Маля потягнулося до її обличчя і цьомнуло у ніс. Не вагаючись цьомнула рожевий носик у відповідь.

— Ми називаємось хуховинками! Мене звати Борай, а малюк на ваших руках мій син Блік.

Інші хуховинки теж почали вигукувати свої імена. При чому вони мали традицію називати малюків у сім’ї іменем на ту ж букву, з якої починалися імена старших у роді.

— А ми хмарники! Я Древослав і теж маю сина Древолюба.

Зробила собі помітку в умі почитати про них у щоденниках діда.

Соломія замислилась і вирішила присісти перед старшими цих двох невеличких народів. Опустилася прямо на землю і склала ноги. Малюка теж зсадила з рук, почухавши довгі вушка.

Хмари над головою потрохи розвіювалися. Маленькі блискавиці припинили мелькотіти між кронами дерев. Грім теж вщухав. Стало тихо.

— Чому ви посварилися?

Борай і Древослав почали розповідати наперебій. Їх підтримали і інші хуховинки з хмарниками. Від галасу знову почала боліти голова. Підійняла руку з прямою долонею і потім затиснула її у кулак. Раптом знову стало тихо. Дуже тихо.

— Ти відібрала у них голос, лапо!

Соломія вертіла головою і нічого не розуміла. Малі в зневір’ї і опасливо спостерігали за кожним її рухом. Голка звернулася до неї ментально, тому і сама відповіла так само.

— То випадковість! Я не знаю як його повернути!

— Ти затисла у долоні нитки, якими йшла їхня мова. Обережно, бо можеш порвати! Коли розтиснеш кулак, вони повернуть собі свій голос.

Соломія зібралася з думками, непомітно видихнула і спробувала виглядати серйозно.

— Зараз я поверну вам можливість говорити. Але! Якщо хтось буде викрикувати чи перебивати, я відберу ваш голос знову на цілісінький день! — обвела принишклі клубочки поглядом. — Думаю, всі мене зрозуміли! Древославе, почнемо з тебе! Розкажи, що і як було.

Розтиснула пальці і відчула, як нитка за ниткою з долоні вислизає прозора, проте відчутна енергія. У пальцях поколювало і трохи терпнув язик. Але то, мабуть, від хвилювання. Лісовик кинув схвальний погляд і кивнув головою. Потепліло від його підтримки.

— А що розповідати? Ми мали йти на рибалку! Була наша черга! А хуховинки порушили домовленість і влізли поперед нас! Нам тепер ще тиждень чекати треба!

— Рибалку? Ви їсте рибу?

Обоє клубочки поряд скривилися так, ніби закусили лимоном.

— Що? Ні! Ми їмо лише листя, фрукти і ягоди. Рибалити — значить відриватися разом з рибами! У них у затоці раз у тиждень проводять гулянку. Пригощають смачними водорослями і купатися можна досхочу.

— А чому б вам разом не піти?

Клубочки переглянулися і знову скривилися.

— Нас разом не запрошують! Кажуть, що ми весь час сперечаємося і цим усе псуємо…

Соломія побажала собі успіху і звернулася до Борая:

— Чому ви порушили угоду?

— Бо хмарники програли у гру свою чергу! Камки то святе! А потім зробили вигляд, що ні… А ми своє слово тримаємо!