10. 2

Татко змінився на обличчі. Поспішила звести все до жарту, поки ще мала шанс.

— Я про те, що на рівному місці ледь не відправилася у політ, як справжня відьма. Жаль, що забилася об двері, коли бігла. Аж у голові запаморочилося… Глянь, є шишка?

Задерла рукою волосся з чола догори і зробила невинні оченята. Тато приклав руку і задумливо закусив губу.

— Ніби не гаряча… Ти якась дивна останнім часом. Все гаразд?

Він допоміг підвестися і проникливо зазирнув у очі. Хотілося розповісти правду, але відчувала, що ще не час, тому просто кивнула головою.

За дверима голосно нявкнув кіт.

— О, може то Голка?

Тато поспішив відкрити.

— Ні, то не вона… — тихо пробубніла собі під ніс.

Абрикос повільно переступив через поріг. Він весь час крутив головою і принюхувався.

— Ого. А цього котика я давно не бачив!

Соломія усміхнулася, згадавши як вранці кицюня натякнула котусеві, що не проти поласувати пирогом з абрикосами.

На ґанку зблиснули два зелені ока. Голка підкралася ззаду і голосно позіхнула. Абрикос завмер.

— Бу… — смішливо протягнула вона. Навіть здивувалася, коли кіт жалібно нявкнув і чкурнув у свій куток.

— Повернулася твоя пропажа. Мабуть так спішила, бо приспічило піпі… Тепер ми можемо піти спати?

Соломія підхопила кішку на руки. Усміхнулася таткові, розвернулася і притиснула чорну мордочку до своїх уст.

— Ти як це зробила? Ти що, вмієш літати? Чи ти перевтілюєшся? Мені ж не здалося? Ти була справжнім птахом?

— Май терпіння, лапо! Третя ночі і я страшенно стомилася! Давай завтра поговоримо!

Голка миттю заснула. Прямо на руках!

Зітхнула, а потім і сама позіхнула. Засинала вона у кімнаті татка, бо після нічних пригод лише тут почувала себе добре.

Ближче до ранку у сон прокралися погані відчуття. Соломія весь час ворочалася, та ніяк не могла вмоститися. Передчуття невдоволено ворочалося разом з нею. А ще, здається, вона чула голос. Глибокий жіночий голос, що кликав її на ім’я. Дуже знайомий голос. Все ж не змогла довго спати і тихенько вислизнула з ліжка. Голка собі дрихла підсапуючи.

Вранішнє сонце привітно зазирало у будинок через відкриті вікна. Дивно… Обійшла всі кімнати і всюди вікна були настіж розпахнуті. Хотіла зачинити, проте віконниця сварливо зашипіла, мов стара тітка. Відчула, як будинок глибоко вдихнув і витягнувся, наповнюючись ранковою свіжістю. Погладила стіну перед собою і пішла робити каву.

Соломія зробила ковток гарячого напою і вперлася поглядом у вранішні сутінки. Передчуття знову невдоволено вгризлося в нутрощі. Здавалося, ніби вона чує дивні шорохи і голоси, проте так далеко, що не розібрати.

Вдихнула весняної прохолоди і щільніше закуталася в плед. Двір довкола будинку гомонів, як і ліс поряд. Перемовлялися між деревами пташки, квакали жаби, перегукувалися цвіркуни у високій траві попід парканом. І це не кажучи про бубніння тих, кого нема.

Стиснула рукою кулон і глянула на камінь. Він був білим, з чорними прожилками. Значить та, інша в ній зараз глибоко спить. Хух…

Дуже хотілося вийти на вулицю, тому не стала собі відмовляти. Взяла чашку з кавою і пішла на гойдалку. Дивно, та каву ніколи не любила, а зараз ось захотілося. Дорослішає? Дорослі вічно п’ють каву, хоч та і має гидотний смак… Зробила ще ковток. Хм… Не такий він вже і гидотний.

Посиділа хвильку на гойдалці, проте дуже хотілося піти далі. Соломія пройшлася по доріжці, вимощеній камінням, і тихо зойкнула, коли один камінець завозився під ногою, щось сонно буркнув і затих. Майнула думка підняти і глянути, але коли потягнула руку пальці самі собою стиснулися в кулак. Не треба будити, познайомитися можна і потім.

Соломія минула квітковий сад і опинилася біля калітки. Завагалася трохи, а потім вийшла за межі двору. Легіт майнув мимо, підкинув догори жменю сухого листя і розсміявся. Усміхнулася хлопчиськові вслід.

Повільно пройшлася дорогою попід лісом, вийшла до полів. Сутінки сіріли і танули в новому дні. З високих кущів визирнула Паляся. Пташки, що спали у кублі в її волоссі, сонно озирнулися і знову прикрили очі. Паляся розтягнула вуста до самих вух, махнула рукою у знак вітання і так само тихо заховалася у кущах.

Соломія пройшла ще далі. Тут недалеко мала бути тоненька річечка, а тому трава під ногами була вогкіша, а повітря довкола сиріше.

Дійшла до пагорба. З нього можна було спуститися до води. Бобри намостили дамб і з тихими бульками плескалися у воді. Трохи далі тонка полоса дерев відгороджувала річку від порослих травою просторів. Знизу в степах блукали густі тумани. Від них роздавався шепіт, що мурахами повз по шкірі. Кава вже зовсім захолола і на смак була надто гірка. Повіяв вітер. Прохолода куснула за шию, тому щільніше закуталася в плед. Передчуття забахкало у животі. Пора би вже повертатися додому…

Аж раптом почула своє ім’я. Жіночий голос тихо повторював його, ніби мантру. Заклякла. Чашка випала з рук, а кулон став надто гарячим і вже припікав через піжамну сорочку.

Треба було йти, та Соломія приросла до місця і не могла відірвати погляду від туманів. Вони наближаються, чи так здається? Шепіт роздавався все ближче і ближче. А ще вона помітила птахів. Маленькі чорні цятки зграйками кружляли над туманами. Та це не все. Мало бути ще щось, чого вона не бачила.

Закрила очі і глибоко повільно вдихнула. Так, лячнувато, проте вона нова хранителька! Важко бути нею, коли все підряд лякає. Без Голки вона би просто пропала, а тому треба вчитися.

Уявила свою темну кімнату. Стіни навколо стояли міцно, хоч і посіріли та пропускали світло. Натиснула на них зсередини і вони посипалися додолу. Звідусіль до неї поповз шепіт, дивні образи і картинки. Інтуїтивно стиснула кулон і важко видихнула, коли той завібрував і поглинув все зайве. Лишився лише голос з її ім’ям. А тоді вона відкрила очі.

Тумани наближалися. А разом з ними і молоді жінки. Багато жінок. Вони були одягнені у білі нічні сорочки до п’ят. Розпущене волосся колихалося за вітром, а в ньому живі польові квіти. В руках жінки тримала запалені скляні ліхтарі з живими вогниками всередині. Над кожною кружляла зграйка пташок. А ще очі їх були заплющені. І кожна шепотіла собі під ніс. Здається, вони всі промовляли імена. Власне раз за разом чіпляло увагу, то роздивитися кому належав голос було важко. Стурбовано заломила пальці. Їй треба туди! Так треба! Її кличуть…