10. Що ховається у темряві

10. Що ховається у темряві

Соломії здавалося, що тіло забуло, як зробити вдих. Зате почвара за вікном шумно і важко дихала. Так важко, що повітря ніби засмоктувало в легені, а те з криком пручалося.

Обличчя довгов’язого видно не було, проте Соломія дофантазувала його попливші обриси, колючий розлючений погляд і жевріючу ненависть в глибині. Стало зле…

Довгі кістляві пальці зашкребли по тонкій шибці. Здалося, ніби гострі пазурі подерли душу. Противний скрипучий звук боляче різанув по вухам. А ще відчула терпкий запах теплої гнилі. Ледь не вивернуло на підлогу.

Іскорка всередині спалахнула з більшою силою. Рука затиснулася в кулак. Соломія запанікувала. То не вона… Спробувала розімкнути пальці, але та, інша, зараз була сильніша. Глянула на кулон, хотіла дотягнутися до нього, та камінь клубився чорним димом. Зрозуміла, що він ніяк не допоможе.

Тіло попри пручання підвелося на ноги. Лишилося з жахом спостерігати, як інша робить крок. До вікна. А потім ще один. У очах запекло від бажання втекти чи впасти на підлогу і загубитися між пледів і подушок.

Вікно з кожною секундою ставало ближчим. Невідворотність скрутила спазмом живіт. Пальці закололо, коли її прикликана душа змусила тіло прикласти долоні до холодного скла. Свідомість заходилася криком в той момент, коли її власні руки доторкнулися до рук чоловіка за вікном. А потім Соломія відчула, як по її устам повзе посмішка. Саркастична широка посмішка. Пальці зжалися, намагаючись пролізти крізь скло назовні. Створіння по ту сторону завмерло.

Підсунулася ще ближче до вікна. Вітер загепав ставнями поряд. Це мало би налякати, проте... Щось було не так. Соломія намагалася розгледіти те, що було по ту сторону, але темрява за вікном ніби загусла. Така щільна, що не продертися. Проте он там видно лаву на двох великих каміньцях. А з іншого боку крізь тонку смужку видно кущі і палаючі в них маленькі вогники. От тоді її справді пробрало до кісток…

Інша підвела голову і Соломія змогла розгледіти довгу велику тінь, що нависла над чоловіком і хилила його голову в солом’яній шляпі додолу. Відчула в собі шалений коктейль остраху, азарту і задоволення. Полювання. О так! Їй кортіло піти на полювання. Це лякало навіть більше за почвару!

Чоловік повільно задер підборіддя і боляче вп’явся поглядом у обличчя. Нарешті побачила очі довгов’язого. Глибоко нещасні очі. А потім тінь за його спиною колихнулася і гострі пазурі віддерли пальці чоловіка від скла. Від цього він скрикнув.

Інша потягнулася до ручки, щоб відчинити вікно. Не могла їй зашкодити, але навіть якби могла… Майже прозорі очі на посірілому втомленому обличчі ніби молили про допомогу. Що, як темна почвара тримає чоловіка в заручниках? Ніби під гіпнозом дивилася, як власна худа рука тягнеться догори.

— Солю? Я чув крик! А потім ще раз. З тобою все добре?

Татко увімкнув світло в кімнаті, а через секунду повернув її до себе за плече. Він глянув сонно на її обличчя і відсахнувся, забившись ногою об стіл. Соломія відчула, як темрява всередині повзе з усіх кутиків тіла назад до серця і огортає його чорним паростком.

— Тату…

Обернулася назад до вікна, проте ні довгов’язого маніяка, ні його страхітливої тіні видно не було.

Татко вагався, але все ж зробив до неї крок.

— Мені здалося на хвильку, що… Проте знаєш, не зважай! Привидиться ж таке… Ти чому кричала? Чому стоїш тут перед вікном і… — татовий погляд наткнувся на порожню пляшку з під вина на підлозі. — Ти що, пила?

Він видавався таким здивованим, що Соломія і сама засумнівалася в тому, чи могла вона дійсно напитися.

— О ні! Тільки не кажи, що історія повторюється! Сподіваюсь, тут нема таких же телепнів готиків, чи хто вони там?

— Почекай. Ми з Голкою святкували і…

Доречі! Голка! Де вона? Соломія стурбовано нишпорила поглядом серед подушок і нарешті зачепилася за чорний хвіст. Кинулася до кицюні, проте та міцно собі спала. А коли відхилила подушку виявилося, що вона ще й хропить…

— Господи… Хіба коти вміють хропіти? Я думав вона в тебе леді… Ще й так голосно!

Соломія підхопила кішку на руки, але і це її не розбудило.

— Вона і сама так думає… Татку, можна ми будемо спати у тебе?

Здається прохання застало зненацька обох.

Здригнулася. Десь у лісі поряд важко заскрипіли дерева. Соломія живо уявила, як гнуться додолу міцні стовбури. Вслід за цим з далини донеслися кроки. Тяжко переступаючи щось велике дерлося крізь хащі. Ставні на вікні знову загепали об стіну. Раптом кішка вирвалася з рук і чкурнула в бік дверей.

— Солю, зажди! — спробував зупинити татко, коли вона гайнула за нею слідом.

Почула тихий жалібний дівочий скрик і додала ходу. Проте кішка була набагато спритнішою. Ледь помітила, як її хвіст зник за прочиненими вхідними дверима. Коли взялася за ручку, двері захлопнулися перед носом.

Почала смикати, гупати руками і ногами. Страх за Голку роз’їв величезну діру у здоровому глузді. Дарма, що надворі темно і сутінки ховають у собі багато жахів. Вона не могла лишити кішку саму.

— Пусти! — благаючи шепнула будинку, приклавши долоню до теплого дерева.

Протяжне «ні» почулося у відповідь.

Спробувала заспокоїтись. Та, інша, була така смілива. Їй такою ніколи не бути… Хіба ні? Може то і гарна ідея, не пустити її на вулицю?

— Солю! Я не розумію, що відбувається!

Дівчачий крик повторився знову. Тяжкі кроки полізли в інший бік. Дерева знову заскрипіли. А татко зовсім нічого не чув. І це зводило з розуму.

— Там Голка…

— Добре. Якщо це так важливо, то ходімо її шукати.

Здивувалася. Не всі батьки підуть за дітьми до лісу вночі шукати кішку. Далеко не всі. Соломія не очікувала, що її татко зробить це заради неї. От що значить, бути справді близьким…

Точно! Вони ж з кицюнею близькі! Можна зв’язатися з кішкою ментально! Соломія заплющила очі і уявила нитку, що тягнулась від неї до фамільяра. Ниток було безліч, та одна з них яскраво сяяла жовтим і вібрувала. Необачно ухопилася за нею рукою. Різко запаморочилося у голові. Притулилася до дверей. Збоку підтримав татко. Він щось говорив, та впіймати сенс слів не виходило.