9. Знайомство з нічним лісом

9. Знайомство з нічним лісом

Соломія з Голкою ледь дочекалися, доки всі підуть. Потім ще з годину довелося сидіти у кімнаті і чекати, поки татко ляже спати. Треба ж було віднести крихітну ріаду додому!

Кішка попросила висипати придбані речі на ліжко і порсалася в них носом, відкидаючи зубами деякі з них до купки поряд.

— Ніби все. Ось це візьмемо сьогодні з собою!

Соломія скептично глянула на гілочки декоративної калини з яскраво-червоними бусинками і новорічний капелюх.

— Навіть не буду запитувати…

Голка смачно позіхнула і розтягнулася на ліжку. Виглядала вона стомленою. Та і сама Соломія мала дуже насичений день.

— Ти точно певна, що нам саме сьогодні треба до лісу? Особливо вночі? — глянула за вікно, де у майже чорних кущах нишпорив вітер.

— Заплющ очі і прислухайся. Що відчуваєш?

Так і зробила. Проте нічого надзвичайного не вловила.

— Тобі треба навчитися перемикатися. Ти от знаєш, що все на світі звучить на своїй частоті? Абсолютно все! А те, що носить в собі життя, особливо. Кожен має свою мелодію. Її можна відчути вібрацією, звуком, кольором чи теплом. По-різному. Що ти бачила до цього, коли блукала будинком?

Очі досі були заплющеними, а тому картинка перед свідомістю виникла яскрава.

— Я бачила плями. Великі та малі. Різного кольору. Всі вони пульсували.

— Добре. А зараз уяви, що ти в маленькій тісній кімнатці. Розмірами з це ліжко. Обгороди цей простір в уяві темними стінами і сама стань такою плямою.

Навколо виросли чорні глухі стіни. Дивно, та навіть дихати стало легше. Соломія лише зараз зрозуміла, що досі продовжувала чути тихенький різнобічний гомін. А зараз він зник. Спробувала уявити себе плямою. Не виходило.

— Тут вже уява не допоможе. Не уявляй себе кольором, а будь ним.

З часом обриси тіла поплили. Вона відчула, ніби сидить обличчям в одну сторону, а дивиться при цьому в протилежну. Роздвоєння переросло в дещо більше. Вона ясно побачила себе плямою з двох кольорів. Чорного та білого. Вони були міцно притиснуті один до одного, проте не змішувалися. І кожен був повернутий в свою сторону. Маленька чорна кімнатка наповнилася гулким серцебиттям. Двостороннім серцебиттям.

— Отак, заспокойся! Припини концентруватися на своєму просторі, і трохи вийди за межі. Що ще ти бачиш поряд з собою?

Соломія відчувала пульсуюче тепло, проте не відразу змогла його розгледіти. Чорним димом з різнобарвними сполохами клубилася неподалік постать кішки, і зовсім близько, біля серця пригрілося одне маленьке ледь помітне плямча. Майже прозоре, з легким зеленим відтінком.

— Відчуваєш ріаду?

Кивнула, не замислюючись бачить Голка чи ні.

— Чим далі вона від дому, тим тоншим стає її зв’язок з власним корінням. Якщо будемо зволікати, вона і зовсім його втратить. А тепер помалу розплющуй…

Соломія різко відкрила очі і ледь не впала на ліжко. Сильно запаморочилася голова.

— Ну що за дівчисько!

— Злякалася за Ріаду…

Кішка важко зітхнула і сама замружилася.

Клацнула пальцями перед її очима. Нічого… Присунулася, ледь не впираючись носом у її ніс. Знову нічого… Та за кілька секунд встигла помітити спалахи на дні зіниць фамільяра, коли та витріщилася у відповідь.

— Цілуватися не будимо! Я не підтримую ці ваші земні погляди…

— Які погляди?

— Про те, що духовній близькості без тілесної не бути!

— Я не…

— Не виправдовуйся, лапо. Хапай ліпше пакет, кидай туди наші речі і ходімо. Твій татко вже заснув. І візьми плащівку. Треба захищатися від дощу. Не вистачало, щоб ти ще захворіла! А твої погляди розглянемо пізніше.

Глянула за вікно на безхмарну зоряну ніч і знизала плечами. Сперечатися не було бажання.

Вони кралися будинком так само тихо, як і стежкою попід кущами. Аж поки не увійшли до лісу. Чи то так здавалося, але повітря по цю сторону кущової огорожі було більш насиченим. Від нього трохи паморочилося у голові. Місячне сяйво пробивалося крізь гілля дерев і губилося у траві.

Соломія хвилювалася і стурбовано притискала руку до нагрудної кишені. В іншій несла пакет і куртку. І весь час озиралася довкола. Он де галявина з розлогим старим дубом. Саме там вона вперше зустріла Лейлу. Хотіла вже звернути в знайомі місця, та Голка обрала іншу стежину.

— Нам до озера!

Було незвично тихо. Навіть занадто тихо. Ніби ліс зачаївся і лише звіддаля визирав примарними бліками серед дерев то тут, то там.

Збоку потягнуло сирим запахом плісняви. У роті стало кисло. Ніби пожувала лимон.

— Що за бридота?!

У кущах поряд майнула неясна тінь. Запам’ятала тільки, що та тінь мала очі.

Зробила крок назад і ледь не перечепилася через кицюню. Ткнула рукою в кущі.

— Ти це бачила? Що то таке?

— Тихіше! Ти ж не на екскурсії! Ніхто не любить, коли в нього тикають пальцями! Де твої манери, лапо?

— Я майже певна, що воно за нами слідкувало… А ти про манери…

— Гм-гм… пррробачаюся. Та я, мабуть, спррравив невірррне вррраження! Я не слідкував. Ну тобто так… Але то не навмисне. Пррросто… Ем…

Соломія ніяк не могла розібрати звідкіля йде голос, та від довгої р він видавався доволі смішним. Погані почуття минулися. Вона фізично відчула, що незваний гість віддалився. Проте на гостину завітав дехто інший.

Почувся змах крил і через секунду на гілку перед обличчям опустилася невеличка сова. Витріщилася на неї, а та у відповідь.

— Ну от і познайомилися! — вставила коментар у тишу Голка.

— Мене звати Стрррікс!

Кішка чомусь дивно булькнула, а потім засміялася. Голосно так, з почуттями. Ледь на животі не валялася! А Соломія відмітила, що то хлопчик. Буде вірно називати його совуном? Чи все таки совою?

— Стрікс? Серйозно?! — кішка і досі реготала.

— Голко, пробач, та де твої манери? — тепер вже вона намагалася осадити фамільяра.