8. 2

Татко весело перемовлявся з тіткою Анею, Сьома сидів поряд і тицяв щось у телефоні, а Соломія ніяк не могла зібрати до купи думок. Різко нахмарилося і ось вже хвилини зо три дріботів мілкий дощик. Водила пальцем по склу, повторюючи рух маленьких крапинок, пригорнулась до холодного скла лобом і глибоко вдихала. Так, що паморока завертілася у голові.

Вона декілька разів намагалася завести німу розмову з кішкою, проте Голка скрутилася на колінах у Сьоми і ігнорувала питливі погляди. Соломія була певна, що фамільяр також бачила ту тінь, проте чомусь не хоче про неї говорити.

У кишені сорочки і досі спала ріада. Вона скрутилася докупи і міцно обплела довгими крильцями тіло. Тепер знову була схожа на звичайну паличку. Навіть Сьома з цього поглузував. Довелося збрехати, що то іграшка Голки.

Жука качнуло від вибоїни. У селі їх було чимало. Розповзлися мов клякси по дорогам.

— Ще трохи, і будемо на трасі до тутешнього містечка. Там має бути рівніше.

Татко обернувся до Соломії і підморгнув. Його оптимізм навіть лякав. Надміру задоволений весь ранок. Вони з Аньою тільки закінчили підспівувати Алегровій… А до цього довелося прослухати з десяток жартів і довжелезну розмову про глінтвейни на свята і затишне кіно.

Чомусь все страшенно гнітило і дратувало. Можливо через тінь у розбитого вікна, після якої в роті лишився гіркий присмак жаху. Чи може від показового ігнорування Голки. Чи від того, що вони все більше і більше віддаляються від села, і відчуття, ніби тебе по частинці відривають від дому. До лісу тягнуло неймовірно. Особливо, коли проїжджали по доріжці попід самими деревами і ріада сумно споглядала краєвид за вікном, а коли виїхали до дороги обернулася палицею. Мов не жива…

— Роботу вже підшукав? — тітка Аня задала чергове питання. Але цього разу і Соломії було цікаво.

— Ще ні. Зараз, коли не треба платити за квартиру і ми її здаємо, справи пішли краще. Думаю повернутися до дизайну, попрацювати фрілансером, але ж ти знаєш…

Так, вона знала. І Соломія теж знала. Татко вже три роки не працював за професією. Не міг продовжувати працювати в компанії, яку разом з дружиною започаткував десять років тому. То була справжня команда, маленька сім’я. Довелося її закрити... Останні роки був наладчиком комп’ютерів, але і цю роботу нещодавно втратив.

— Так, Льош, знаю… — Соломія піймала сумну усмішку тітки у віддзеркаленні.

Сьома глянув на батьків, спохмурнів трохи і сховав телефон до кишені сірих стильних джинсів.

— Ти чому весь ранок мовчиш?

Голова брата схилилася і баднула її в плече. Ряди білих прямих зубів вдоволено вишкірилися. Мстиво згадала, як в дитинстві Сьома носив брекети і як сильно вони йому не пасували.

Прочистила горло і притулила долоню до кишені з ріадою. Це заспокоїло.

— Настрою щось нема.

— В мене на моє ДР теж не було. Шістнадцять! Тепер ми достатньо дорослі, щоб прибирати вдома, відповідати за власні вчинки і ходити за покупками, але не достатньо дорослі для алкоголю, вечірок, і життя окремо від батьків… Не дочекаюся навчання в універі!

— В тебе ж класна мама.

Глянула знову на тітку Аню, яка про щось теревенила з татком, і жаль до себе запік у очах, ледь не проливаючись сльозами. Після смерті мами одне й те ж саме кожного року. Вона померла за два тижні до її Дня народження. Які там веселощі…

— Як і твій тато. Але вони батьки. Відповідальні за нас дорослі. З ними не потусиш.

Соломія знизала плечами.

— В мене от нема батьків, і не було ніколи. Як і Дня народження. Приводів для суму через вуса, але варто пошукати приводи для радості, і у веселці знову всі кольори.

— Але якось же ти народилася?

Соломія бовкнула у голос, не подумавши. Нарешті кішка припинила її ігнорувати! Сьома глянув здивовано.

— Ти щось сказала?

Що ж відповісти? Не хочеться, аби і він теж вважав її дивачкою!

— Подумала про батьків Голки. Ти ж знаєш, що ми її обабіч дороги знайшли.

Сьома задумливо кивнув. Кішка неквапно підвелася і перелізла до неї, вмощуючись животиком прямо на руки.

— Фамільяр, то створіння не з цього світу, лапо. Фізична оболонка — лише гарний умілий трюк. Тому в мене і нема батьків.

Соломія оторопіла. Вона гадала, що знає природу відьомських помічників. Вона ж читала про це у книжках!

— Ох, лапо! Ти справді не знала? Я з іншого світу, в якому живуть лише духи без фізичних тіл. Ми — частини вільної енергії, які відщеплюються від одного живого розуму, коли народжуються відьми, відьмаки, знахарі, чаклуни і інші «цікаві» з вашого роду. Є ще прикликані фамільяри. Тих відривають від дому закляттями і саджають у клітки чи прив’язують чаклунством. Горе тій відьмі, яка не впорається…

Глянула на кицюню іншими очима. То є незнані світи? І одне створіння з такого світу сидить просто у неї на руках!

— Голко, а чому тоді ти стала котом, а не, скажімо, драконом?

— Бо не схотіла…

Кицюня гордо повернула голову і вмістила Соломії в руку свій зад.

— Добре.

— Що ти там знову бурмочеш?

Сьома, який повернувся до втикання у телефон, підняв голову і глянув прискіпливо. Колючки забігали шкірою.

— Розмовляю з Голкою. Ми  подруги, як не як.

— Ааа.

Хух… Пронесло!

— Ти можеш і подумки зі мною говорити!

— Як то, подумки?

Аня обернулася з переднього сидіння. Мабуть теж цікаво, з ким вона там базікає… Послала їй усмішку і знову втупилася у вікно.

— То значить, що для початку треба закрити ротика, лапо. Просто кажи, що хочеш, тільки в умі. І направляй цю думку до мене. Можеш уявити маленьку жовту нитку від моєї голови до твоєї.

Схолилась, ніби хотіла поцілувати, і прошепотіла на вухо:

— Допоможе?

— Уява творить дива. Спробуй!

Соломія випрямилася і закрила очі. Коли намагалася щось уявити, завжди так робила. Тоді картинки виростали перед очима насичені і кольором, і простором, і часом. Ніби сценки в театрі.