7. 2

Дрижаки побігли тілом. Соломії дуже закортіло втекти, та ноги ніби приклеїлися до підлоги. А дівчина у відображенні посміхнулася.

— Ти боротимешся з цим все життя, тому що всі боряться!

Більшу частину тіла дівчини вже поглинула пітьма.

— Але я можу завадити цьому зараз! Хіба ні?

Соломія продовжувала стримувати темряву тремтячими руками у власній свідомості.

— Це не війна, Мія! Одвічна боротьба добра зі злом? Брехня! Її немає, бо добро не бореться... Не калічить, не вбиває, не жадає перемоги! З темрявою бориться лише темрява! А тобі доведеться ще чимало повернути її назад до пекла. Тому і потрібна я! Тому у хранителя дві душі!

— Мені доведеться ділити тіло з тобою?

Думка справді жахала. До пекучих сліз.

— Для початку, ти повинна зрозуміти, що ми з тобою одне ціле. Як дві половини однієї монети. А поки не визнаєш нашу однорідність і не скуєш нас єдиним «Я», буду жити відчужено у самій глибині твоєї суті.

Соломія дивилася на дівчину у віддзеркаленні і відчувала, як розколюється голова. Кулончик засяяв сильніше, майже сліплячи очі. Треба просто зробити це! Як пірнути в крижану воду. Одним махом піти під товщу, відчути під ногами дно і виплисти, інакше не наважишся ніколи!

Відпустила себе. Зняла усі блоки, розжимаючи з кулаків пальці і з тисків душу. Ніби гепнулася з розбігу в холодну прірву пітьми. Подих перехопило, вибиваючи з легень повітря. З жахом відчула, що справді тоне.

Темрява скрутилася навколо тіла, затиснула в крижаних обіймах душу і тоненьким чорним паростком огорнулася навколо серця. Червона гаряча пульсуюча хвиля спробувала висмикнути той паросток, проте не змогла. Наткнулася на стіну болю. Тоді вона приплюснулася до нього з усіх боків, ніби заточуючи у в’язницю.

Раптом темрява розсіялася перед очима. Соломія впала на підлогу і зробила жадібний вдих. Потім ще один. Тіло приходило до тями. Обмацала себе руками. Ціла… А здавалося, ніби вона розпалася на купу маленьких частин. Підвелася. Поправила руками волосся, що неслухняними пасмами лізло у рот і очі. Озирнулася довкола.

— Хух…

Голка сиділа поряд зі стіною. Зібрана та незвично серйозна. Кішка ще підросла. Зараз вона вже не нагадувала вчорашню малу шибеницю. А ще її очі… З чорного вони стали яскраво-зеленими. Як літня трава в тіньочку.

Глянула на власне відображення. Барви досі здавалися гострішими, ніж зазвичай. Лише обличчя зблідло, як бувало після затяжної хвороби.

— Ти тут? — прискіпливо вдивлялася собі у очі, та не бачила нічого незвичного.

Поводила рукою в різні боки. Зробила різкий рух вправо. Відображення справно все повторило.

— Якщо ти закінчила, лапо, то ходімо! Ми ще не з усім впоралися.

Незнайомий приємний дівочий голос залоскотав у вухах. Сіпнулася і озирнулася. Нікого…

— Голко, ти це чула?

Глянула на кішку і здогадка змусила широко відкрити очі. Затулила рот рукою і зробила крок назад. Фамільяр посміхалася. Та не так, як раніше, ніби схиблена паразитка… Зараз це була легка поблажлива усмішка.

— Бачу ти здивована. Так, я трішки виросла! І тепер, коли мені не треба стримувати прояви твоєї прикликаної душі, можу нарешті стати собою. Як себе почуваєш?

Соломія не пригадувала, щоби Голку раніше турбувало її самопочуття… Знітилася. У відповідь лише знизала плечами.

— Ти ще звикнеш! А тепер ходімо.

Кішка впевнено пішла вперед, майстерно фицаючи задком. Соломія думала, що надто виснажена, аби йти далі, але з подивом відчула у тілі легкість. Востаннє глянула на своє відображення. Ніби все, як завжди, але щось необоротно змінилося. Кулончик яскраво сяяв білим, але тепер у ньому спалахували і гаснули чорні маленькі блискавиці. Виглядало заворожуюче.

Наздогнала Голку вже у дверях. Хотіла попрощатися з дзиґарем Мільтаром, та старенький вже встиг сховатися за дверцятами. Мельком лиш глянула на його тінь, що смикала за ручку і ніяк не могла потрапити всередину.

— Голко, а куди ми йдемо?

Очікувала, що кицюня скаже, ніби поспішаєм і все потім, але вона знову здивувала.

— Талани згодилися допомогти нам з дарунком для дому. Зараз маємо його забрати.

Соломія йшла за кішкою напівтемним будинком і дивувалася, як глибоко відчуває кожен рух, подих, шурхіт. Коли проходили крізь дерево згадала, як нещодавно бачила велике живе серце під тонкою корою. Рука затремтіла, а у пальцях відізвалось поколювання, так сильно захотілося доторкнутися до гладкого боку і відчути пульсуюче тепло.

Вони минули коридор. Вогники на свічках привітно миготіли. Всміхнулася до них і мимоходом погладила стіну. Хотілося відчувати і відчувати навколишній світ. Знайомитись заново.

Вийшли на поріг будинку. На вулиці вже було зовсім темно. Повний місяць виблискував круглими боками. Зірок майже не було видно за важкими чорними хмарами.

На ганку Соломія оторопіло зупинилася. Вона чула десятки маленьких тоненьких голосочків, та не могла збагнути звідкіля вони. Гойдалка поряд зі скрипом коливалася на широких мотузках. Прямо посередині на ній лежав неймовірно красивий вінок. Підійшла ближче. Ці квіти ще декілька годин тому з Голкою збирали у полі, але зараз вони виглядали інакше. Покриті блискітками бутони і суцвіття майоріли яскравими барвами. Навіть у полі квіти не здавалися наскільки живими.

— Голко?! Ти бачила яка краса?

Обережно доторкнулася кінчиками пальців до ніжно-блакитної квітки. Блискітки закружляли навколо пальців, ніби маленькі метелики. Не втримала в собі здивованого захоплення. Від вінка йшло приємне тепло, що відкликалось у тілі солодким тремтінням.

— Бачила! — несподівано вилізла з темряви кішка і застрибнула на гойдалку. — Талани і не на таке здатні. Та познайомишся з ними пізніше, лапо! Вони вже розбіглися по домівкам. Бери вінок і ходімо.

Соломія востаннє озирнулася довкола, шукаючи поглядом тих славнозвісних таланів, проте ніщо, окрім тоненьких смішливих голосочків, не видавало їхньої присутності поряд.