7. Ініціація

Голка зістрибнула з рук і переможно усміхнулася.

— Ми це зробили!

Соломія схаменулася, мов вибралася з пут сну, і відкрила очі. Кімната була подібною до всіх інших у хатині. Темні дерев’яні стіни сполохано завмерли під сяйвом кулончика.

— Треба ввімкнути світло… Де ж воно…

Голка нишпорила навкруги, намагаючись знайти вимикач.

Соломія прислухалася до себе і відчула поштовх. Підійшла до стіни. Приклала гарячу долоню. Пальці закололо. Від них до будинку поповзло тепло. Світильники спалахнули. Маленькі яскраві вогники замиготіли на свічках.

Озирнулася довкола. Окрім величезного старого годинника нічого більше в кімнаті не було. Туман, що клубився попід ногами, повільно поповз на стіну. Він огорнув годинник в свої холодні обійми, а потім тоненькою ниткою став намотуватися на циферблат. Маленька чорна стрілочка здригнулася, більша швидко намотала декілька кіл і зупинилася.

Голка підійшла ближче, а потім скочила на руки. Соломія відчувала її, тому була до цього готова.

— Що це таке?

Говорити голосно не наважилась. А от наблизитись собі дозволила. Годинник був дуже великий і дуже старий. З блискучого червоного дерева. Соломія ще таких не бачила. За склом на великому колі з півмісяцем розмістився циферблат. Замість позначок часу були вирізані різні чудернацькі знаки. Від нього майже до підлоги тягнувся маятник. У круглому наконечнику, що нагадував камінчик на її кулоні, клубився чорний дим. Маленькі білі спалахи розганяли пітьму, та ненадовго. Варто було їм щезнути, як все знову затягувало чорнотою.

У роті з’явився кислий присмак. Долоні спітніли. Соломія відчувала, що це дуже і дуже погано. Навіть Голка притисла вуха до голови.

— Вітаю!

Соломія відшатнулася і звела очі догори. Над циферблатом була велика поличка, ніби дах годинника. З обох боків на тій поличці вилися колони у вигляді дубів. Їхні крони міцно перепліталися. Між тих колон розташувалися невеличкі дверцята. Саме звідти долинав старечий голос.

— Хто там?

Підійшла ближче. Дверцята були якраз на рівні очей. Тому добре бачила, як вони відчинилися. Спочатку повернулася по колу маленька кругла ручка. Потім з’явилася невелика щілина, з-за якої висунувся пошарпаний часом коричневий чобіток. Картинка зависла.

— А там хто?

Соломія теж зависла. А й справді! Хто вона така?

— Тут нова хранителька Межі зі своїм фамільяром, степної багнюки мені під кігті! А ви хто?

З-за дверцят обережно випливла голова в смішній довгій зеленій шапці з балабоном, як у леприкона. Дідусь зацікавлено висунув носа. Очі в великих круглих окулярах видавалися набагато більшими, ніж насправді були. Кліп-кліп… Заворожує!

— То я є той… Головний дзиґар. Мільтар мене зовуть.

— Соломія. А це Голка.

— А ви теє, навіщо прийшли?

Дідусь зник за дверима на хвилинку. Потім вони широко прочинилися. Мільтар, важко зітхаючи, вийшов на світло. Він тягнув за собою невеличкий стільчик. Поставив стільчик по середині, витер хустинкою піт з чола, прикрив дверцята і зручно вмостив свої старі кісточки.

— Нас сюди привів будинок.

Дідусь уважно глянув спочатку на Соломію, потім на Голку, а потім щиро усміхнувся.

— А, то ви є онука пана Захара! Я ж бо теє, й не пізнав вас такою дорослою…

— Так. Я його онука.

Чоловічок дістав маленький круглий годинник з карману. Він був прикутий до ременя на широких коричневих штанях срібним ланцюжком і виглядав як раритет.

— Еге… То є вже скоро опівніч?

Соломія здригнулася. Скільки ж часу вони блукали домом? Здавалося декілька хвилин, а минуло вже близько п’яти годин?

— Скоро теє, вже почнеться ініціація... А до цього пан Мільтар розкаже вам секрет!

Дідусь нахилився до них, обпершись руками об коліна. Його очі загадково блиснули. Соломія ступила ще ближче. Відчула, як Голка витягує шию, бо не бачить старого, і підняла її. Кішка перебралась на плече.

— Ви ж бо знаєте, хто є такий хранитель?

— Ні.

— Еге… Ну то є дводухий провідник. Він, чи ж бо то вона, живуть на Межі і бережуть її від усіляких зіткнень і негараздів. От саме тутоньки, в цьому домі і живуть!

Старий говорив майже пошепки, але його голос відлунням відбивався від стін. Світло від вогників відкидало йому за спину причудливу тінь. Здавалося, що вона живе окремо від Мільтара. Він бо сидів, а вона розгублено озиралася у пошуках стільця, тіні від якого теж не було.

— Хранитель Межі — то є велика справа! Він має берегти світ людей і світ духів один від одного, слугувати містком для них обоєх, щоби тії два світи існували поряд у злагоді та мирі!

Дідусь розтягував слова, говорив повільно і з повчальною інтонацією, чим нагадував поважного шкільного вчителя.

— Тобто я хранителька?

Соломія ніби і знала, що для неї заготована велика роль, але готова до цього не була. Коліна затремтіли. Пальці на босих ногах підібгалися.

— То є так! Ти права, дитинко. Але не зовсім… Від народження в тобі живе спадковий відьомський дух. То є твоя світлая душа. Але хранитель живе по обидві сторони! Тому в нього є і інша, темная душа. Твій камінь є світло, лише одна частина сили. Де є інша?

Старий прискіпливо глянув у душу. Ніби вишукуючи таємниці в самій її суті. Соломія слухала, затамувавши подих. Настільки боялася впустити розповідь, що в грудях запекло.

— Дихай, Міє! Є в неї друга душа… Та вона до неї не готова, блохастих лоскотунчиків мені поміж вуха! Стримую її як можу…

Дідусь перевів погляд на кішку. А та чомусь знітилася. Опустила носа.

— Еге… Ти то маєш знати, помічниця, яка то є згубна річ, тая душа… І що призначення не стримаєш. Доля лютує за замком, а коли її випускають…

Він цокнув і похитав головою. Голка похнюпилась. Стало навіть жаль кішку.

— Я не дуже розумію, — втрутилася Соломія.

— Після того, як пан Захар перейшов за грань, тая душа, яка є прикликаною, мала би прийти до тебе. А ти, якщо є справжня хранителька, мала би її прийняти!