6.2

Соломія кивнула домовикам на прощання і вийшла за Голкою до довгого коридорчика. Вперше свідомо озирнулася навкруги. Ще ніколи хатина не здавалася такою гарною. Вхідні двері з важкого чорного дерева виглядали справді надійною перешкодою для прийдешніх негараздів. Веранда переходила в довгий вузький коридор, який вів до кухні, вітальні, ванної і двох невеличких спальних кімнат.

Доторкнулася рукою до запаленого світильника у вигляді свічки і відчула приємне тепло. Вогник ожив і лащився до простягнутої долоні. Широко відкрила очі і не втримала в собі здивованого захоплення. Залоскотало десь аж під серцем.

— Мія! Абрикосової шерсті мені поміж зуби! Чому ти весь час відволікаєшся? Нам ще таємну кімнату треба знайти!

— Ну й характер… Думаєш в такій невеличкій хатині ще і таємні кімнати є?

— Ця невеличка хатина, за бажанням, могла б накрити своєю невеличкою дупцею невеличке містечко…

Кішка повернулася до неї і застрибнула на руки. Така тепла і м’яка. Ще б забула як лаятись!

— Чому ти така зла?

— Бо ти надто добра. Всього має бути в балансі! Поки ти обираєш світло я стримую іншу частину як можу…

Не дуже зрозуміла що то значить, проте вирішила не поглиблюватись. Голка завертілась на руках. Ще ніби підросла, чи так здається?

— А ти погладшала.

— Дівчаткам таке не говорять! — ну ось, вже і на жарти випускає колючки. Хто тих підлітків зрозуміє… — Стань по середині коридору і заплющ очі.

— Навіщо?

— Будинок, як і всі інші, має серце. Після смерті твого дідуся дім сховав своє серце від чужих за замком. Ти маєш його знайти. Якщо ти справді та, він тобі допоможе. Я от справді та, тому і змогла знайти ключ.

— Як знайти?

— Своїм єством. Давай, Мія, ставай по середині!

Соломія вирішила дослухатися. Все, що відбувалося зараз, почало скидатися на захоплюючу пригоду. Подумати тільки, в їхній хатинці живуть домовики! А ще, судячи зі слів Голки, новий дім має власне серце. Якби тато не втратив роботу, в селі життя не було набагато дешевшим, а вона б не влізла в ту компанію готиків, то ніколи би цього і не пізнала.

— А тепер припини думати і слухай. Ти маєш почути його.

— Кого? — шепнула в тон кішці, ледь чутно.

— Дім.

Цього разу віднеслася серйозніше. Підлога легко гойднулася під ногами. Від п’ят до вух поповзли сотні малесеньких мурашок. Прислухалася.

Темінь перед заплющеними очима танцювала колами з тьмяним сяйвом світильників. Повітря навколо загусло і прокрадалося до легень через жадібні глибокі вдихи. Пальці Соломії зарилися у пухнасту шерсть. Від цього вони не так тремтіли.

— Я не можу, Голко. Я всього лиш…

— Та ну, Соломіє, ти не можеш перекладати відповідальність за своє життя на те «всього лиш»!

Пальці стиснулися сильніше. Паніка засіла у голові і почала намотувати нерви на котушку, та світле приємне на дотик марево випхало її в плечі.

— Твоя природа знає, що робити. Повір собі! — шепнула Голка і заховала носика їй у долоню.

Мама теж завжди казала вірити собі. Коли вона була поряд, це справді здавалося можливим. Знання зародилося у серці і розповзлося по всьому тілу солодким тремтінням. Вона і зараз поряд! І завжди була! Примарні долоні огорнули душу теплом.  Серце стиснулось. З кутика ока збігла сльоза.

Страх, що до цього скрутився вузлами на тілі і не давав розправити плечі, сповз і загубився десь попід ногами. Соломія переступила через нього і ту частину себе, яка завжди у всьому сумнівалася.

З самої глибини єства відчула пульсування. Червоне і в’язке, воно розпустилося, мов квітка, розрослося по всьому тілу і накрило з головою.

Розмиті обриси будинку виросли стінами навколо свідомості. Здавалося, темряву перед очима можна помацати, розтерти між пальцями. Вона прокрадалася в тіло з повітрям і вростала в душу чорнильними кляксами. Червоне пульсування різало ту темряву на шмаття. Воно з терпким болем відділилося від її тіла, похитнуло стіни, вп’ялося в підлогу і проросло широким масивним корінням попід хатиною. Те коріння розповзлося по всьому селу, дотягнулося до кожного кутика лісу. Від його шаленої пульсації тремтіла під ногами земля. Весь світ тремтів…

Вона відчула себе тим корінням. Відчула як замість крові тече по жилам сік, шкіра грубіє, покриваючись корою, душа тягнеться до сонця зеленим листям. Різко запаморочилася голова.

Соломія інтуїтивно опустила Голку і обперлась об підлогу колінами. Долоні палали, так сильно хотілося прикласти їх до гарячої пульсуючої енергії! Велика задушлива червона хвиля знову накрила тіло. Поселилася в кожній його частинці. Межі свідомості тріснули і осипалися малесенькими шматочками. Зробила глибокий вдих і відчула, як стіни втягнулися, а потім знову стали на місце, ніби дихаючи разом з нею.

Звідусіль повз колючий шепіт. Він кусався, ричав, тулився липкими язиками до шкіри. Було важко відрізнити, де закінчується вона, і де починається шепіт.

Припала до підлоги, випускаючи через руки весь той жар, що обпікав зсередини. Він тонкими цівочками, мов капілярами, повз крізь підлогу все глибше у землю, змішуючись з шаленою пульсацією навкруги. Запаморочення потроху зникало. Як і гул у вухах. Вдалося відірвати себе від навколишнього і усвідомити, як цільну маленьку частинку всесвіту.

Соломія раптом зрозуміла, що хатина жива. Вона дихає, мислить, відчуває. Мов дерево проростає глибоко у чорну землю і тягнеться душею до сонця. Хатина вросла корінням в усю Чатинівку і в навколишні ліси. Чи то вони самі її зростили?

Очі досі були заплющеними, проте це не заважало бачити. Зачаровано слідкувала, як повільно і гаряче билося велике серце будинку. Тяжким зусиллям підвелася на ноги. Сперлася спиною об теплу стіну. Відчула подих над головою і заспокійливо погладила долонею темінь поряд з собою. Хатина прийняла її.

Обережно ступила крок, потім ще один. Йшла навпомацки, нишпорячи перед собою лише відчуттями. Темні розмиті обриси будинку в голові інколи змінювалися. Виринали нові коридори, які вели до інших коридорів. Варто було їх минути, як вони щезали. Виростали в стінах дверцята і так само раптово зникали. Шурхіт, гупання, клацання, протяжне виття, сміх — все змішувалося і пливло повз неї, ніби прозоре марево. Соломія знала, що то лишень вони… Ті, кого нема. Інакші. Боятися нема чого. Тому спокійно йшла далі, куди вело її чуття.