6. Балакучий фамільяр та інші мешканці дідової хати

Цього разу прокинулася, бо хтось прискіпливо обмацував зором обличчя. Відкрила очі і тут же потрапила у полон хитрого чорного погляду. Кішка знову сиділа попід самою шиєю, ледь не на голові. Крізь її праве вухо пробивався сонячний промінчик. Вона ніби навмисне водила вухом. Так, що промінчик весь час блимав перед очима.

Нічого не боліло. Торкнулася рукою до грудей. Порожньо. Хух… Схоже пригоди на горищі були всього лише нічним жахом! Повільно видихнула і погладила Голку.

— Ну нарешті! Думала, ти так і спатимеш весь день!

У голові почувся приємний дівочий голос. Заклякла, а тоді піймала жартівливий блиск у очах кішки і відсахнулася. Мала полетіла на ліжко.

— Муркотунчиків мені під хвіст… Ти що, здуріла?

Соломія підібгала під себе ноги і відповзла подалі. Вона марить! Або ще спить… Та скоріше за все марить!

— Мабуть так…

Кішка підповзла ближче, Соломія посунулася.

— Досить, Мія, ми ж з тобою подруги! Я і образитися можу…

Потягнула себе за волосся і скрикнула від болю.

— Ти не говориш… Коти не вміють говорити!

— Можеш утішати себе цим і надалі...

Голка посміхнулася. Від того у Соломії волосинки на шкірі стали дибки.

— Жартую! Інші коти і справді не розмовляють людською. Занадто вони ліниві для такої складної мови… Але я інше діло! Я ж бо твій фамільяр!

Соломія читала молодіжні книги, тому мала уявлення, хто такий фамільяр. Проте до чого тут вона? І як сильно вона стукнулася головою, коли падала?

— Ти відьма, Мія!

— Сама така…

Бовкнула і зіскочила з ліжка. Очі Голки округлились.

— Це не образа! Це твоє покликання!

— В минулій школі про вчительку біології теж так казали…

Сперечатися з кішкою… До чого вона докотилася! Проте, що голос точно належить їй, була певна. А мала саркастично глянула, мов на нерозумне дитя, похитала головою і тяжко видихнула.

— Лапуню, ти справжня відьма! Глянь!

Соломія повернулася туди, куди ткнула маленька когтиста лапка. На її столі сиділи дві старенькі іграшки. Пухкенькі дідусь та бабуся були повернуті головами в бік їхньої сварки.

— Ляльки? Оце твої докази?

Вітер скуйовдив волосся і кинув пасмо її у обличчя. Здалося, чи вона вловила ледь чутний сміх?

— Кхм… Перепрошую, люба, ми не хотіли втручатися і випадково так вийшло, що… — обізвалася одна іграшка, поправляючи кінчики червоної хустинки на лобі.

— Ага, Домасю, розкажи! Тягла мене так, що я ледь чуба не загубив…

Соломія так і сіла на підлогу біля ліжка, визираючи з-за нього, як з-за огорожі.

— Ви хто? — прошепотіла.

— Я Чур, а це Домася. Ми тут господарюємо.

— Господарюєте?

— Домовики вони, Мія, ну що ти як примару побачила?

Чур нахмурив зморшкуватого лоба і смикнув себе за вуса.

— Як примару? Я ж розставив пастки по усьому двору і будинку! Не має бути ніяких примар!

— То вони про інше, дорогенький, — поплескала бабуся старого по плечу. Добряче так поплескала.

Кішка зістрибнула з ліжка і вже через секунду сиділа поряд з домовиками на столі. Потяглася довгим чорним тілом і голосно позіхнула. Соломія аж за горло взялася. Тільки зараз вона помітила, як швидко росте її кицюня. З малого кошеняти за пару днів вимахала ледь не у підлітка…

— Дякую, лапулі, що завітали, та нам час поговорити з Мією наодинці. Ми потім відвідаємо вашу господу!

Соломія спостерігала як кряхтячи і зітхаючи старенькі злізли зі столу та повільно почимчикували собі за двері, весь час поглядаючи на неї. Домася ще і помахала біленькою хустинкою на прощання. В серці защемило. Це все не може бути правдою! Глянула на кішку і відчула до неї неймовірну тягу. Вся та ж її кішечка... Єдиний клубочок тепла в житті.

Голка посерйознішала і махнула лапкою на стільчик біля столу. Почекала трішки і махнула ще раз. Соломія все ж підійшла і сіла поряд.

— Одягни, будь-ласка, кулон.

Рука сіпнулася в сторону шухлядки під столом, та вона встигла притримати її іншою рукою. Звідкись знала, що він саме там.

— Навіщо?

— Він допомагає твоєму розуму не відштовхувати реалії душі. Прийняти свою суть. Довіритися природі, яка тебе створила.

Соломія потерла пальцями лоба і затулила долонями очі. Прислухалася до себе і справді почула її, душу… Надто тиху і надто невагому, щоб справді мати власний голос, тому чувся лише шепіт. І він благав довіритись.

Рука тремтіла, коли чорна нитка ковзнула по пальцях. Кулон опустився на груди й прозорий камінь привітно засяяв білим.

Голка зістрибнула зі столу їй на коліна, а потім міцно притиснулась до живота. Рука сама пригорнула кішку ближче до тіла. Ніби вона була продовженням її самої.

Стільчик рипнув. То підлога гойднулася під ногами. Зі стіни над столом вирвався гарячий подих, а потім відбиток долоні з довгими пальцями виступив рельєфом на дерев’яному покритті. Соломія заклякла.

— Нам треба тебе ініціювати. І чим скоріше, тим ліпше!

— Що це було, Голко? — запитала пошепки, коли відбиток розтанув у темній корі.

— Пізніше познайомлю! Через декілька годин стемніє. Сонце вже скоро закотиться за горизонт. А в нас ще нічого не готово! Колючок мені в лапки! Можемо не встигнути!

Голка змусила Соломію вийти на дорогу до лісу збирати квіти. На питання що і як відмахувалася. Її хвилювання передавалося через повітря. Прокинулося передчуття і невдоволено потягнулося в животі. Польові квіти збирали з годину та лишили на порозі хати. Самі поспішили в середину.

Татко стояв у коридорі і сонно потягувався. Його очі округлилися, коли помітив Соломію.

— Доню, ти давно встала? Пробач, я заснув… Лікар по телефону сказав, що ти просто виснажена і тобі потрібен сон, тому я і сам не секунду приліг. А потім…

— Все добре, татку. Я в повному порядку!

Він прискіпливо оглянув її з голови до ніг.

Позаду нетерпляче переминалася Голка. Це змусило пульс підскочити і затарабанити у скронях.