5. 2

— Дякую, що допоміг, Сьомо! — голос татка легко доторкнувся до вуха, а слідом за ним гаряча долоня погладила волосся.

— Будь ласка. Не думав, що Мія втратить свідомість…

— Думаю, вона впала. Перечепилася через щось… Гуркіт був громоподібний. Не лякався так з часів студентства.

Соломія хотіла розплющити очі, та поки не могла знайти в собі сили. Кожна клітка тіла тремтіла і ледь відчутно нила. Лишились лише відголоски від того шаленого болю, що скрутив її на горищі…

— Фу, Голко! Їй погано!

Відчула, як кішка застрибнула на груди, а потім різко перелетіла попід руку та вчепилася кігтиками за рукав.

— Отут можеш сидіти.

Почула поряд невдоволене бурчання, але не розібрала слів. Мала замурчала, а Соломії від того стало легше. Біль раптово покинув тіло, тремтіння майже припинилося. Байдуже, що за дивина, коли можна безболісно зробити вдих.

Повільно відкрила очі. Барви здавалися яскравішими ніж зазвичай. Навіть гострішими. Глянула на татка, який сидів поруч і тримав руку на її голові. Навколо татка пульсувало і дихало примарне сяйво. Яскраво жовте, з товстими червоними прожилками. А коли він помітив, що Соломія прийшла до тями, червоного лишилося зовсім мало. Що за мара? Заплющила очі, трохи струснула головою, сяйво зникло.

— Солю? Як же ти мене налякала, маленька… Що сталося?

Згадка про ворона пекучою гіркотою обпекла язик. Несподівано навіть для себе видала:

— Просто впала…

Глянула на Сьому, а той саркастично підняв брови. Коли погляд брата опустився нижче, на її груди, рука сама потягнулася і заховала в долоні кулон. Він щось про це знає?

— Татку, а можна водички?

Той засумнівався на хвильку, проте кивнув і вийшов з кімнати. Соломія схвильовано випустила кулон з руки і глянула у вічі брата. Той зацікавлено усміхнувся.

— Сама знайшла? Дід просив тобі віддати подарунок, як трохи тут освоїшся. Не встиг.

— Дід? Подарунок?

— Він залишив тобі цей кулон. На згадку.

— Звідки він знав, що ми сюди переїдемо?

Сьома присів на ліжко і потиснув плечами.

— А цього він не сказав. Я і не допитувався. Дід завжди був диваком. Інколи ніс нісенітницю, а інколи мав рацію. Важко було розрізнити коли що…

Соломія трохи підійнялася на ліжку. Руки ще були слабкими, та підтягтися вище по подушці вийшло.

— Ти щось знаєш, так?

Сьома знітився.

— Дід казав, що коли тобі стане погано, ти можеш не приходити до тями декілька днів. Я тоді не звернув уваги на ці слова. Бо інколи він справді ніс таку нісенітницю… А сьогодні згадалось. Тому і не хвилююсь дуже. Оклигала ти швидко. Значить точно все добре буде!

— Що ще він казав?

— Десь нагорі має бути лист для тебе. В одній із шухляд. Також просив потім віддати. Але раз ти вже сама питаєш…

Хотіла засипати брата питаннями, та в коридорі почулися кроки. Татко зайшов до кімнати з підносом. Подав Соломії воду. Поставив на тумбу поряд суп з грінками і тарілочку з коржиками.

— Домашні, Солю. Тітка Аня передала. Зробити тобі чай?

Похитала головою. Після пари ковтків води втома навалилася шалена.

— Я би трішки поспала, тату, а потім обіцяю з’їсти весь суп.

Відповідь вже не чула. Очі самі закрились. Встигла лише побачити спантеличене обличчя татка, мазнути поглядом по стіні, яка важко повільно видихнула, і забулась глибоким, міцним сном.