4. Нова маленька знайома

Біля дому Голки не було. Соломія походила попід кущами, покликала, та малої нишпорки не знайшла. Вийшла трохи за ворота, покрутилася в різні боки, нема!

Порив вітру кинув волосся їй у обличчя. Ледь не зжувала пасмо… Мусила відвернутися, щоб прибрати волосинки з очей. Поряд непорушною стіною стояв ліс. Дерева шепотілися між собою, викликаючи сильне дежавю. Проковтнула ком у горлі. Відчуття, ніби її кличуть… Раптом помітила лаз у хащах. Здалося, ніби звіддаля в тому боці почувся нявкіт. Що це, як не доля?

Обережно підійшла до лазу. Голка знову не відізвалася на гук. Проте кішка там! Була абсолютно певна.

Ступила ближче. Хащі спліталися гіллям над головою, проте уступали місце невеличкій стежині, огортали її, мов сторожі. Кущі порідшали через декілька метрів. Було приємно ступати по м’якій траві, порослій дрібними синіми квіточками. Пташки щебетали над головою, дерева тихо перегукувалися, сонячні промені дріботіли додолу крізь густі зелені крони. Пахло березою, сосною і свіжістю. Тепло розлилося венами. Неймовірне почуття легкості затопило душу.

Через пару хвилин ходьби порідшали дерева. Просторо і гарно навкруги. Подих перехоплювало від задоволення! Особливо, коли тепле сонечко торкалося обличчя.

Стежина вивела Соломію до невеличкої полянки з розлогим дубом. Його широкий стовбур чіпляв уяву розмірами. Зелені листочки дріботіли на вітру, переливалися всіма барвами зеленого. Краса! Несвідомо усміхнулася до дуба. Нездоланне бажання доторкнутися до коричневого боку змусило зійти зі стежини. Аж раптом почула тихий дитячий голосок. Завмерла, струснула головою, а потім обережно обійшла стовбур напівколом.

З іншої сторони сиділа дівчинка, притулившись до дерева спиною і підібгавши під себе ноги. В неї на колінах лежала Голка і задоволено муркотіла, коли маленькі пальчики перебирали шерсть на голові.

— А потім дурнувата Катька впала… І сказала всім, що то я її пихнула! То, звісно, і справді була я, але всеодно несправедливо! Так кицю? Я ж бо не розповідала, що вона назвала мене дурепою…

Кицька щось муркнула у відповідь. За цим почулося тоненьке дівоче зітхання.

— Тільки ти мене розумієш…

Соломія показалася на очі дівчинці. Не хотіла її лякати, тому поки зупинилася поодаль.

— Її звуть Голка. І вона дуже любить царапатись.

Дівчинка глянула, а потім розпливлася у усмішці. Її русоволосі косички поблискували на сонці. Соломії на секунду здалося, ніби волосся малої і є сонцем. Тепло, що йшло від її голови, відчувала усім нутром.

— Так от чому вона не захотіла піти зі мною. У неї вже є господарка! Мене Лейла звати, а тебе?

— Мія.

Наважилася підійти ближче і присісти біля дівчинки. Обперлася спиною об теплий стовбур і погладила кішку.

— А ми ще подумали, що робить кошеня у лісі…

— Ми?

Лейла зам’ялася. Глянула в бік кущів неподалік, а потім її личко розгладилося.

— Ну так. Ми тут з другом були! А потім його покликали, а я ще хотіла погратися з кошеням.

— Вам дозволяють самим ходити до лісу?

Намагалася, щоб у голосі не було нав’язливості.

— Ні. Я втекла з уроків! З дурнуватої фізкультури і подалі від дурнуватої Катьки... А друг живе неподалік. Ми часто тут гуляємо.

— Вчителька в розшук не подасть?

— Сказала, що засмутилася через сварку з Катькою і тепер у мене перелом серця. І що брат мене додому забирає.

Усміхнулася на дитячу безпосередність.

— Ви не дружите з тією Катькою?

— Вона моя найкраща подруга! Але не хоче, щоб я дружила з кимось ще.

Соломія підсіла ближче, щоб було зручніше гладити кицюню. Не думала, що аж так за нею сумуватиме. Голка нявкнула і перебралася на її руки. Лейла не заперечувала.

— А скільки років твоєму другові, з яким ти сюди ходиш?

Дивне передчуття закрутило нутрощі вузлом.

Дівчинка встала.

— Мені сім, а йому ось так років, — і показала рукою собі по ніс.

— А як його звуть?

— Я називаю його Гаррі.

— Чому?

— Бо Поттер! Йому подобається.

Дівчинка розсміялася. Соломія лише кивнула у відповідь. Голка вляглася біля живота і голосно замуркотіла, через що всі погані відчуття швидко минали.

— Мені би вже йти! Мама сваритиметься, як довго гулятиму.

— Я проведу!

Лейла прийшла іншою стежкою, повертатися вирішили тудою. Через хвилин п’ять були на поляні біля струмка. Широке зелене листя дрібних білих та синіх квіточок плуталося під ногами. Але як же красиво! Через струмок перекидався широкий дерев’яний місток. Соломія ступила перша і впевнилася, що той міцний і безпечний. Крізь рідкі дерева і кущі було видно чорну землю полів.

Поки йшли дорогою попід лісом Лейла розповідала про школу і про дурнувату Катьку, з якою ще сьогодні не дружитиме, а завтра вже мабуть так. Пройшло хвилин 10, як майже вийшли до села.

— Ти тут ще не була? Ми на луках. Перейдемо залізну дорогу, по якій потяги їздять, і вже будемо вдома! Ти де живеш?

— Може ти знаєш хатину біля лісу?

— То ти і є онука діда Захара?

Лейла зацікавлено окинула її поглядом з легким прищуром. Когось це її дуже нагадало, та не змогла згадати кого.

— Так. Нещодавно переїхала.

— Я знаю, тут усі про всіх знають! А я бачила діда у лісі! Він просив тобі дещо передати.

Дрижаки підкосили ноги. Дід просив передати? Який дід? В німому здивуванні встала посеред дороги. Голка на руках завозилась і невдоволено вп’яла кігтики у руку.

— Дід Захар просив сказати, що ворони, то хороші птахи. Я і сама так думаю!

— Коли просив?

— Давно вже. До того, як захворів. Ну все, мені пора! А тобі по тій дорозі, що попід лісом, тільки туди, — кивнула головою у інший бік від того, з якого вони прийшли. — Вона прямо до тебе додому веде. Мені друг розповідав. Пока, Міє!

Соломія ледь змогла видавити з себе прощання. Ворони, то хороші птахи? У горлі пересохло. Що він хотів цим сказати і навіщо?