3. Школа. Або хто зверху?

Усміхнений Сьома стояв біля воріт. Його начищені черевики сяяли майже так само, як укладене волосся. Він якраз попрощався з двома парубками, коли Жук в’їхав на шкільну територію. Привітно помахав рукою і пішов на зустріч авто. Чемно відчинив Соломії двері.

— Привіт, Міє! Доброго дня, дядь Льош!

— І тобі привіт, хлопче! — татко бадьоро вискочив зі свого боку з папкою документів під рукою. — Як ся маєш?

Соломія легко обійняла брата, вищого аж на цілу голову.

— Ліпше від усіх! Вже не терпиться познайомити Мію зі своїми!

Татко кивнув і поправив волосся, щоб не лізло у очі. Його тонкі окуляри знову з’їхали на ніс.

— Ми на хвильку до директора. Почекаєш під кабінетом? Забереш потім Соломію на заняття.

Що навчатимуться разом було ясно відразу. В селі ледь набереться десятикласників на один клас…

Сьома жартував, татко вдавав, що жарти веселі, а Соломія стискала пальцями лямку рюкзака і роздивлялася навколо. Їй було незвично і лячно. Така маленька школа... Усі один одного знають! Напевне і ті дівчата, що обговорювали її біля магазину, знову щось ляпотітимуть.

Директором була мила невисока жіночка середнього віку. Все у ній було якимось середнім…

Швидко оформили, привітали з першим днем і відправили на уроки. Книгами ділитиметься Сьома, бо знайти підручники не було змоги. Не у всіх у класі були повні комплекти. Що вже казати про Соломію, яка прийшла наприкінці року.

Сьома знову жартував, вона знову робила вигляд, що справді смішно. Думки були зайняті іншим. Як прийме її нова школа? Чи буде та компанія у її класі? Чи буде там він?

Дзвінок пролунав ще до того, як вони повернули на потрібний коридор. Хвилина, і ось Сьома вже відчинив двері. Очі вчительки привітно усміхнулися, як і її уста. А учні затихли і повернули голови, варто було зайти до класу.

— Новенька? Вітаю! Оксана Михайлівна попереджала, що ти сьогодні вже будеш. Мене звати Олена Юріївна. Я викладач математики і твій класний керівник.

Соломії пересохло у горлі. Вона кивнула і лише потім спромоглася вичавити з себе вітання.

— Вороненко, ти сідай! А ти, Соломіє, розкажеш нам про себе?

Як же вона не любила такі моменти…

— Мене звати Мія. Переїхала нещодавно.

— Добре. Більше нічого не додаси?

Негативно кивнула головою. Їй подобалася Олена Юріївна. А от шістнадцять пар очей, які витріщилися на новеньку, ні.

— Може розкажеш нам про свого схибленого дідуся? — роздалося насмішкувате з задніх рядів.

Соломія глянула прямо в очі білявки. Пригадала її і раптом посміхнулася. Трішки криво, проте байдуже.

— Я так розумію, в тебе є невиліковне бажання про нього поговорити, то може ліпше ти?

Дівчина розгубилася і стисла в руці ручку. На парубка поряд з нею Соломія намагалася не дивитися, хоча відчувала на собі його погляд.

— Брейк, дівчатка! — добра усмішка вчительки трішки скисла, проте вона продовжувала частувати нею присутніх. — Міє, можеш зайняти своє місце. Сядеш поряд з Семеном?

Кивнула головою і пішла до брата, розправивши плечі. Дрижаки, то у середині, зовні лише впевненість! Так завжди казала мама.

— А ця ворона ще й пихата!

Котрась з подружок білявки саркастично прошепотіла їй це на вухо з задньої парти. Та захихикала у відповідь. Як же дістала!

— Сьогодні у нас повторення диференційних рівнянь. П’ять хвилин підглянути і будемо викликати до дошки. Вороненко, ти перший, раз вже стільки разів тебе згадали. Наступний Онищенко. Готуйтесь!

— Так завжди. Спочатку найрозумніших… — хто саме пробубнів це не розпізнала, проте усміхнулася.

Сьома підморгнув одним оком і розплився в задоволеній усмішці. Він був справді розумним, навіть ботаном, але це не заважало йому почувати себе крутим.

Соломія не дуже полюбляла математику. В минулій школі в молодших класах тільки і робила, що зубрила, бо друзів не мала зовсім. А потім забила на навчання, почала прогулювати, щоб не сидіти серед усіх білою вороною. Тому на дошку особливо не дивилась. Малювала візеруночки у зошиті.

Коли брат швидко строчив крейдою літери і числа, на парту впав зім’ятий листок. Соломія глянула поверхнево, але всеодно побачила якусь карикатуру і слово «Кар». В горлі запершило, але вона обіцяла собі бути сильною! Згадалася Голка. Така мала і та показує свій характер. Невже вона не зможе постояти за себе, коли навіть її кішка на це здатна?

Спокійно, наскільки це можливо, підвелася і взяла листок до рук.

— Пробачте, Олено Юріївно, та хтось не здатен сам викинути за собою сміття... Доводиться мені!

Побачила у відповідь схвальну усмішку вчительки і як від серця відлягло. Відчула себе впевненіше. Пройшла до смітника в кутку класа твердим кроком і жбурнула туди карикатуру. Сама себе похвалила. Помітила злющі очі білявки, коли проходила повз, і не змогла промовчати.

— Смітник он там. Тепер і ти знаєш. Можеш не дякувати!

І звідки тільки взялася та сміливість! Знову згадалася Голка. Її гострий погляд кольнув у животі.

Сьома закінчив рівняння і занепокоєно запитав як справи. Відмахнулася. Бувало і гірше.

Коли до дошки наступним вийшов незнайомець з сірими очима Соломія піймала себе на думці, що надто уважно за ним стежить і знітилася. Не вистачало, щоб він це побачив.

Хлопець швидко записав рівняння, та вирішувати не поспішав. Обернувся до класу і раптом Соломія піймала на собі його погляд. Уважний погляд, хоча ніби і байдужий. Так дивляться на цікаву комаху. Олівець в руці раптом зламався. Це помітила одна з подруг білявки. Пожартувала щось про криві воронячі лапи новенької і кулак стиснувся сильніше сам по собі.

Аж раптом вікно голосно дзенькнуло. Хтось скрикнув, а у Соломії серце попросилося в п’яти. Рудоволосий хлопчина підхопився першим і побіг до вікна. За ним і інші.

— Це ворон?

— Дивіться, там ворон!

— Він врізався у вікно і розбився!

— Та ні, ще живий! Бачте, підвівся!