2.2

Ніч пройшла спокійно і швидко. Спала міцно, аж поки маленький шершавий язик не лизнув носа. А потім ще раз, і ще… Що за мара?

Соломія не відразу згадала, що вчора підібрала кішку. А коли відкрила очі наткнулася на уважний погляд. Мала сиділа в неї на грудях, практично попід самою шиєю, і прискіпливо вдивлялася в саму її суть. На мить здалося, що і вона теж бачить… Не зовсім зрозуміла що, якісь розмиті почуття і барви. Відсахнулася і різко сіла. Кішка невдоволено нявкнула і похмуро глянула з-під лоба.

— Пробач, Голко, просто здалося…

Якби пухнасті вміли підіймати саркастично брови, то саме так і описала би Соломія вираз обличчя малої.

— З тобою я і в школу запізнюся!

Роззирнулася довкола. Сонце бешкетувало, нишпорячи теплими долоньками по кімнаті. Усміхнулася. Почувала себе бадьорою і натхненною. Давно так добре не спала! Особливо радувала відсутність нічних жахіть.

Зібралася швидко, намагаючись ігнорувати гострий погляд кошеняти.

— Ні, мала бешкетниця! Тебе з собою взяти не можу!

Голка нявкнула і задерла хвоста. Потім демонстративно повернулася, вилізла на подушку і сіла задом прямо на те місце, де до цього лежала голова Соломії.

— Так собі ти просиш, звісно…

У стіні поруч почувся протяжний скрип. Здригнулася усім тілом. Миші? Впустила футболку, яку збиралася скласти, і підійшла ближче. Приклала спочатку одну руку до темно-коричневої оббивки на стіні, потім іншу. Приємне на дотик дерево гріло пальці. Приклалася до нього щокою, намагаючись розчути бодай щось, та було тихо. Закрила очі. Знову почула шурхіт. Він ніби народжувався в самій стіні і відкликався у тілі мурахами. Миші живуть у стінах?

Соломія пригорнулася до теплого дерева всім тілом і затамувала подих. Аж раптом біля самої голови відчула подих… Приємна прохолода ледь зворушила волосся на маківці. Заклякла, не в змозі ворухнутися. Здалося? Подих повторився знову. Стіна під пальцями ніби ворухнулася і голосний скрип роздався біля вуха.

Відсахнулася. Серце калатало. Пульс бився аж у скронях. А стіна видавалася звичайною! Ніби нічого і не було...

Кішка голосно нявкнула і вчепилася кігтиками у джинси. Опустила погляд донизу. Підхопила малу на руки і притисла до грудей. Хвилювання раптом минулося. Все добре! Так і має бути! Нічого незвичайного! Подібні думки одна за одною виринали у голові і заспокоювали. Через пару секунд і тремтіння припинилося. Муркотіння кішечки витіснило все незрозуміле з голови.

— Солю, ти готова? — тато постукав у двері.

— Так. Вже іду!

Підхопила рюкзак, закинула на одне плече і швидко пішла з кімнати. Треба ще встигнути погодувати малу.

Абрикос топтався під ногами на кухні, аж поки Голці не набридло. Вона підійшла, тихо рикнула і кіт поплівся в куток.

— Ну й мала командирка у тебе!

Тато усміхнувся і хотів погладити малу, але вона і на нього зиркнула з під лоба. Задерла хвостика і відвернулася.

— Ще не бачив таких гонорових котів!

— Тату, хотіла запитати. Може треба мишоловки поставити?

— Навіщо? Я ще жодної миші не бачив і не чув.

Він пив каву за столом і посміхався. Давно не бачила його таким спокійним. Навіть колір обличчя посвіжів. Стало прикро, що раніше не помічала як йому погано.

— Значить їм моя кімната подобається більше…

— Не дивно, що тут миші. Ліс поряд. Вони тебе лякають?

Соломія задумалася.

— Та не дуже…

— Сьогодні поставлю декілька пасток.

— Тату, ще хотіла запитати про діда.

Глянув уважно. Плечі трохи опустилися. Ще сумує?

— Так, доню?

— Ммм… А ми тут уже були? Сьома казав, що ніби приїздили, коли я була малою.

— Так, тобі тут дуже подобалося, — татко мрійливо усміхнувся. — Ми з мамою привозили тебе сюди кожне літо.

— Чому припинили?

Обережно глянув у очі, а потім на свої руки. Знітився.

— Ну… Ти надто вірила усім дідовим казочкам. Вигадувала собі друзів... Гралася тільки з ними. Мало розмовляла. Мама переживала, що ти не спілкуєшся з однолітками. А коли тобі було п’ять, ти сама втекла до лісу. Ми шукали всю ніч, до самого ранку. Ледь не посивіли. Після цього вирішили, що в місті ліпше. Там ти більше заводила друзів, частіше гралася з дітьми. Потім у мене з’явилася нова робота. Приїздити було ніколи. От так і склалося…

Мурахи побігли шкірою при згадці про ліс. Тих подій зовсім не пам’ятала. От тільки відчуття чогось надто знайомого, надто важливого порсалося у середині. Ковтнула в’язку слину.

— А дід чому не приїздив?

— Ми запрошували, та він ніколи не покидав село на довше, ніж на пару годин. Рідко вибирався навіть в місто поблизу, не те, що до Києва…

— Ти за ним сумуєш?

Татко сумно усміхнувся, а потім натягнув на обличчя широку посмішку.

— Звісно, Солю. Він був особливим… Та ми вже запізнюємося!

Соломія помила чашки, стерла крихти з під бутербродів зі столу, почухала кицьку, мазнула Абрикоса долонею по голові під прискіпливим поглядом малої і пішла за татком.

Голка застрибнула на підвіконник, провела поглядом автомобіль, в якому сиділа господарка, і розслаблено зітхнула. Знову застережливо глянула в бік Абрикоса, щоб і не думав підходити. Досі пам’ятала його спробу показати, хто в домі господар…

Все, поїхали! Зістрибнула з підвіконника і відразу пішла до дерева, що росло посеред кімнати. Потерлася голівкою, муркнула і полізла на сходинки. Легко перестрибнула з однієї на іншу, почула скрип і зупинилася. Обернулася. Дерево ледь помітно ворухнуло гіллям. Розсип знаків на стовбурі засяяв зеленим кольором і тут же згас. Ще не час…

Сумно глянула в бік дверей на горищі, зітхнула і зістрибнула на підлогу. Ну нічого! Є чим занятися! Мабуть Абрикос вже скучив... Саркастично посміхнулася. Пора зайнятися вихованням карапузика!