2. Привиди старої хати

— Ти чого заклякла?

Сьома поклацав пальцями і зробив пару кроків уперед.

— Я вже тут була… — ледь витиснула з себе Соломія. Від жаху горло ніби стиснула тонка проволока. Над головою почулося примарне каркання. Добре, що лише у думках.

— Я не певний, та дід казав, що ще маленькою тебе приймав у гостях.

Очі округлились. Зовсім не пам’ятала ні старого, ні часу, проведеного тут. Хіба що у снах... Мурахи побігли шкірою.

— Таке буває. Почуття, що ти знаєш те, чого знати не можеш. І інколи це тривожить, проте не лякайся так! Тут справді класно. Тобі сподобається!

Серце потроху заспокоювалось. Може і справді справа в тому, що вона вже тут була? Тільки спогади повернулися в мареві жахів… Можливо через смерть старого?

Соломія нарешті звернула увагу на брата і несміливо усміхнулася.

— А ти виріс!

Так, це вже був не той маленький конопатий хлопчик з кумедною зачіскою. Тепер Сьома був шістнадцятирічним симпатичним парубком. Веснянки залишились, проте зараз вони дуже пасували його стильно укладеним кучерям.

— Ти теж! Сумував за тобою…

Думала від обіймів відчує зніяковіння, але ні, теплі стосунки нікуди не поділися. Виросли між ними веселими спогадами спільного дитинства.

Дерево за спиною Сьоми ніби ворухнулося, від чого Соломія стисла пальці на шиї брата.

— Та поверну я тобі твою ляльку, як і обіцяв, тільки не дави!

— Це ту, яку ти відправив в кругосвітню подорож річкою?

— Ні, та обіцяла повернутися сама... Це ту, в якій ми ховали від батьків цукерки!

Соломія згадала, як дивувалася мама, коли її лялька почала гладшати. Усмішка сама розквітла на губах. Намагалася безтурботно сміятися і підтримувати веселу розмову, та всеодно слідкувала за деревом. Зараз воно виглядало не таким страхітливим, як у снах. Звичайне собі дерево... Лаковані голі гілки тягнулися догори. Навіть красиво!

— А що це за сходи?

Хотіла запитати раніше, проте ображати брата браком уваги не хотілося. Тепер, коли він ніс її сумку повз них до кімнати, можна і запитати.

— То на горище, — Сьома глянув через плече і таємниче посміхнувся. — Там дід Захар зберігав свої скарби. Потім покажу!

— Що за скарби?

— Багато старих речей. Навіть не знаю призначення половини з них. А ще свої щоденники. Він зібрав чимало легенд, історій, казочок. Батьки нам ще в дитинстві їх переповідали. Пам’ятаєш?

— О так! Їх нелегко забути... А ти багато знаєш.

— Я був єдиним, хто хотів спілкуватися з дідом останні роки. Ти ж знаєш, він був диваком. Мало хто його розумів.

Соломія прослідкувала за тим, як опустилися плечі брата. Схоже, йому важко далася втрата… І ні, яким був дід вона не знала зовсім.

— Ви скоро там? — тато дістав з пакету пляшку вина і невеликий тортик.

Задивилась на татка і не помітила, як наступила на щось м’яке. Почула тонкий писк і відсахнулася. Сьома стурбовано глянув під ноги, проте вони обоє нічого не помітили.

— Все гаразд? — обернувся і уважно оглянув її розгублене обличчя.

— Так, мабуть просто здалося…

— Буває, — похитав головою. — Ми скоро, дядь Льош! Тільки речі занесемо.

Кімната була затишною. Старенька, проте приємні відтінки дерева радували око. Невелике ліжко з новою білизною стояло під вікном, завішеним вишитими білими фіранками. В кутку був стіл з настільною лампою у вигляді квітки, поряд різьблений стілець, ще далі чорна шафа на мініатюрних ніжках. Посеред кімнати лежав зелений килим. Соломія зняла носки і зарилася босими пальцями в ворсинки килиму.

— Ніби справжня трава… Схоже дід дуже любив природу!

— Так. І вона його теж.

В погляді Сьоми промайнув смуток, протре він швидко зійшов нанівець. Радість зустрічі взяла гору.

— Класно буде навчатись разом! Познайомлю тебе з усіма. Хоча з більшістю достатньо просто ладити, та є і нормальні! З ними можна дружити.

Згадалася компанія біля магазину. Цікаво, до якої групи Сьома відносить їх? Знову відчула сірий уважний погляд незнайомця на своєму обличчі і прогнала думки геть.

Почулося шарудіння у стіні. Різко обернулася і притиснула вухо до дерев’яної оббивки.

— Ти чуєш?

— Мабуть миші. Їх тут ще багато. Скоро стане по весняному тепло і вони потікають назад у поля і ліси, а поки гріються у наших домівках.

Шурхіт повторився, проте в іншому кутку кімнати, а потім Соломія почула голосний нявкіт на вулиці. Невже її кішка повернулася?

Швидко промчала крізь Сьому, ледь не збила з ніг татка, який лише руками розвів, і застала на ганку цікаву картину. Її чорне мале кошеня сиділо в дверях і насуплено спостерігало за великим рижим котом. Той роздратовано водив хвостом і жалібно нявчав.

— О, Абрикос повернувся! Це дідовий кіт. А це що за безсмертний здохлик?

Що Соломія, що кішка незадоволено глянули на парубка. Той підняв у відповідь руки.

Кішка повернулася до минулого заняття: не пустити у хату незнайомого кота. Підібрала малу на руки і зойкнула, коли гострі кігтики вп’ялися у руку.

— Ти як мала голка. Весь час колишся… — пробубніла собі під ніс, притискаючи кішечку міцніше. Повернулася! Ніби тягар упав з плечей.

— Голка? То це твоя кішка? Коли тільки встигла?

Абрикос зневажливо глянув і відвернув свій пухкенький зад від пихатої кицьки. Соломію це насмішило.

— Так, моя, — задоволено відповіла вона. — Ходімо вже! Погодуємо малу розбишаку.

Татко з тіткою тихо про щось розмовляли, сміючись через слово. Це знову боляче кольнуло серце. З мамою він теж міг так сміятися.

Кішка лизнула їй руку і відволікла цим від сумних думок. Соломія стягнула трохи картоплі зі столу і великий шматок м’яса. Ніхто проти не був. Особливо мала бешкетниця.

Вечір пройшов швидко у гарній компанії. Вперше за довгий час, пестячи кішку на колінах, почувала себе справді добре. Так, ніби нарешті вдома. Сама не розуміла чому. Чи то через компанію, чи то може спогади щасливого дитинства дають про себе знати?