1. Переїзд

Монотонний бубніж Жука, татової улюбленої машини, перебивав голос Адель у навушниках. Проїхали вже добрих сто кілометрів, а до села ще ціла година…

Раніше Соломія пограла б з татом в якусь цікаву гру, але добрий гумор покинув машину в перші десять хвилин подорожі. На зміну йому прийшло передчуття. Щось мале та незнайоме занепокоєно порсалося в середині. Тому вона слухала музику та вдавала, що читає книгу.

Було ясно та сонячно. Це дратувало. Бо чим яскравіше сонце, тим глибші тіні воно породжує. Через це здавалося, ніби щось темне ховається у кущах…

Дерева за вікном тяглися безкінечною чередою. Зникли звичні горизонти, висотні будинки, магазини, паркові алеї. Лишилася тільки старенька дорога в невідомість. Передчуття знову занишпорилося в середині. Рука мимоволі стиснулася в кулак.

Раптом машину повело вліво. Навушник випав і Соломія почула, як тато майстерно добирає лайливі слова. Їй і самій було що сказати. Від різкої зупинки добряче вдарилася плечем. Телефон упав десь під сидіння. Чудово!

Тато вийшов з машини та вилаявся гучніше. Його пальці зарилися в чорнявому  волоссі і зім’яли ледь кучеряві пасма. Завжди так робить, коли почуває провину. Нарешті помітив, що Соломія теж вийшла.

— Ем… Пробач, Солю! Не зміг стриматися. Порядок у тебе?

Кивнула головою і кисло посміхнулася. Жук трохи з’їхав з дороги, та ніби все добре. Озирнулася довкола, не розуміючи, чому тато різко викрутив руль.

— Присягаюся, на дорогу вибіг чорний кіт! Прямо під колеса… Щоб йому!

Соломія заклякла. Від згадки про кота боляче кольнуло в сонячному сплетінні.

— О, доню, то ми майже на місці!

Тато кивнув головою. На тому боці дороги стояв невеликий пошарпаний часом пам’ятник жінки, що тримала в руках веселку. На ній було великими літерами написано «Чатинівка». А поряд дерев’яна табличка з надписом «Ласкаво просимо!».

— Ще трішки, і можна буде відпочити! Давай вже поїдемо.

Соломія знизала плечима. Здалося дивним, що вони з’їхали з дороги прямо перед самим в’їздом до села, та ділитися цим вона не стала. Натомість підійшла до відчинених дверцят авто і знайшла телефон. Поряд з ним сиділо невелике чорне кошеня.

— Тату? Твоя несподівана перешкода тут.

Кошеня примружило очі і потерлося об руку. Замуркотіло. Тремтіння з пальців перебралося до живота. Стало лоскотно і тепло.

— То висади його на обочину.

Маля відкрило очі і затихло. Втупилося в неї поглядом, мов очікуючи на вирок.

— Ем… А можна лишити його собі?

Соломія і сама не розуміла, чим керувалася в ту хвилину, проте покинути кошеня обабіч дороги не змогла.

— Якщо сама за ним доглядатимеш.

Татко обернувся та усміхнувся, як колись раніше, коли вона ще маленькою тягнула до дому всіх знайд з вулиці. Разом з мамою…

— Окей.

Маля спокійно сиділо на руках, а потім ще й вляглося поближче до сонячного плетіння і замуркотіло. Маленька чорноока дівчинка. І звідки вона тут узялася?

Муркотіння кішечки витіснило погані думки з голови. Передчуття припинило гризти нутрощі, натомість прийшов спокій.

В селі першими їх зустріли довгі чорні смужки полів з обох боків дороги, що тягнулись майже до горизонту і закінчувалися попід самим лісом. Дерев тут було неймовірно багато. Не те, що в місті. Ліс огортав Чатинівку мов мама своє маленьке дитя. Відчуття було саме таким.

На окраїні почали зустрічатися маленькі біленькі хатки з дерев’яними парканами. І чим глибше в село просувався Жук, тим більші й розкішніші траплялися будинки. В центрі був невеличкий майданчик перед будівлею сільської ради. Неподалік щось схоже на супермаркет (лише здалеку схоже). А ще далі дитячий майданчик біля невеличкої будівлі з надписом «Садочок». Оце і вся інфраструктура?

— Солю, он там за рогом має бути школа. Звідси видно лише дах, тому пізніше побачиш ближче, коли завеземо документи.

Соломія кивнула і притисла кішечку поближче до себе. Нова школа, нові люди. Раніше це не лякало, проте останнім часом було важко знаходити собі друзів.

Тато припаркувався біля того самого «супермаркету».

— Візьму щось до столу. Ти зі мною?

Соломія обережно підхопила кошеня і вийшла. Спалах гучного сміху справа змусив обернутися. Неподалік веселилась компанія однолітків. Мабуть з ними вона буде ходити до одного класу. Білява худа дівчина повернула голову і кинула оцінюючий погляд.

— А це і є онучка старого Ворона? — білявка говорила тихо, проте Соломія всеодно почула.

— Мабуть… Вона і сама схожа на ворону, — видала банальний жарт інша дівчина з довгим каштановим волоссям.

Було неприємно. Ком став у горлі і ніяк не вдавалося його проковтнути. Особливо, коли дівчат підтримали хлопці і додали свої п’ять копійок в скарбницю невдалих жартів.

Соломія піймала поглядом своє відображення у вікні Жука. Чорняве кучеряве волосся неслухняними пасмами спадало на плечі і спину, а на щоках та носі маленькими крапинками розповзлися веснянки. Довге худе обличчя, гострий погляд з під густих брів. Звичайна зовнішність, ніяких особливих вад, проте це вже друга школа, де її дражнять. Порівняння з вороном холодною образою пройшлося по серцю. Вона ще навіть не встигла познайомитись, а вже заслужила насмішки... Пальці стиснулись. Кров закипіла у жилах.

Несподівано перед очима виринув нічний жах. Червоні сполохи розсікали темні очиці птаха. Він сів на її плече, боляче вп’явся кігтями у шкіру і голосно каркнув. Соломія зойкнула і відсахнулася. Кішка на руках встромила кігтики у долоню. Це привело до тями.

— Все добре, доню?

Тато знервовано оглядав її обличчя, а вона тільки і могла, що збуджено бігати очима по відображенню, в якому ворона на плечі вже не було, і думати про те, що сходить з розуму.

Компанія однолітків притихла. Тепер вже кожен зацікавлено розглядав новеньку.

— Може вона божевільна, як і її дід?

До них було метрів п’ятдесят, проте Соломія всеодно почула тихий голос білявки. Як і насмішкуватий шепіт її подружок. Лише один хлопець дивився на неї без в’їдливої цікавості. Його уважний сірий погляд пройшовся по тілу в джинсах та червоній сорочці, по заплутаному волоссю і застиг на чорній кішечці в руках.