Пролог

Туман повз підлогою і жалив холодом босі ноги. Гомін грози прослизав крізь прочинені двері до хати і лягав на плечі вогким колючим покривалом. Від цього по шкірі, прикритій лише тонкою тканиною нічної білої сорочки, бігали мурахи.

Соломія озиралася довкола, обійнявши себе руками. Велика старезна кімната була заставлена мотлохом, рясно вкритим павутинням. Де не де на стінах виднілися ліхтарі, вогники в яких ледь не гасли від протягу. Посеред кімнати прямо з підлоги росло старе голе дерево з засохлим гіллям. В напівтемряві, під ричання грому, Соломії здавалося, що воно важко повільно дихає. Хрипи доносились до самого обличчя запахом плісняви.

Спалах блискавиці залив світлом кімнату, а разом з нею й круті дерев’яні сходи, що вели до даху. Жилка на шиї шалено забилась. Хотілося втекти подалі, та ноги самі понесли нагору. Здавалося, ніби сходинки сварливо шепочуться, кусаючи босі п’яти.

Дощ періщив по вікнах, вітер гупав у двері, а зі старих затхлих закутків хати іноді чулося тихе підвивання. Це змушувало тремтіти від кожного шелесту, проте ледь помітне сяйво нагорі манило лишитись і продовжити шлях.

Соломія здригнулася, коли нижні сходинки заревіли під важкою ходою. Щось велике затупало і затихло. Поряд в стіні почувся шурхіт. Ніби довгі кігті розсікли дерев’яне покриття. Тривога пройшлася холодними пальцями по спині й стиснула шию. Треба поспішати!

З під маленьких стареньких дверей лилося чисте біле світло. Соломія зачаровано зробила декілька останніх кроків. Відчай і спрага за тим світлом тягнули з душі по ниточці. І байдуже на все інше! Коричнева ручка на дверях таємниче виблискувала невідомим знаком у формі трикутника з оком по середині. Незвичні ієрогліфи, розсипані навколо трикутника, манили провести по них пальцями. Встигла лише протягнути руку, як на долоню сів великий чорний ворон.

Птах зловіще глянув, обіцяючи кари небесні, і гаркнув роздратовано, мов на мале дівча. Від спалаху блискавиці його очі теж ніби спалахнули. Ворон розправив крила з гострим пір’ям.

З грудей Соломії рвався крик. Руку пекло і тягнуло донизу, проте скинути птаха вона не могла. Заклякла. Вперше він підібрався так близько… Мов зачарована слідкувала за червоними сполохами в чорних очах. А потім ворон знову гаркнув і боляче вкусив її за пальця.

Соломія важко дихала, вибираючись з пут одіяла і моторошного сну. Яскраве вранішнє сонце зазирало у вікно. Спітнілими долонями прибрала чорні завиті пасма з обличчя і приклала руку до шиї. Не вірилося, що вдалося вибратись з тієї хати! Кожного разу не вірилося!

— Доню, ти вже прокинулась? Через дві години виїжджаємо, пам’ятаєш?

Соломія кивнула татові, який стояв у дверному проході. Про переїзд до села сперечалися довго, проте даремно. Тато втратив хорошу роботу, вона зв’язалася з поганою (на його думку) компанією, а в селі вже рік на них чекає спадок дідуся. Покидати місто не хотілося, як і жити в старій хаті практично біля самого лісу.

Відкинулася на подушку, стерла руками з обличчя залишки сну і глибоко повільно видихнула. Не хотілося абсолютно нічого, але треба збирати речі! Соломія піднялася, озирнулася довкола, ніби нічні привиди можуть ховатися по темним куткам кімнати, і похитала головою. Чого боятися? Всього того не існує! Нісенітниця якась… Підвелася і пішла до ванної.

Вона так і не помітила, що на пальці лишилася маленька капля крові.