ГЛАВА 20

– Бабусю! – Я з криком сіла в ліжку і відразу потрапила в теплі обійми Лукаса.

– Ш-ш-ш, крихітко, – прошепотів він мені в маківку. – Це просто сон.

Думки, що все так і було, я навіть близько не припускала. Ставало в рази болючіше. Я завжди мріяла про сім'ю, нехай вона в мене буде за межею і далекою від ідеалу, але... З нею спокійніше. Світ переставав здаватися  таким чужим та ворожим.

Емоційний відкат після одкровень Нієліни вилився у бурхливі сльози.

– Що трапилося? – не на жарт схвилювався чаклун.

Вічно я йому проблеми влаштовую. Напевно, ще й сприйняв мої сльози на свій рахунок. Після ночі кохання замість радості та захоплення обраниця сльозами всі груди закапала. Найжахливіший жах.

Не давши Лукасу даремно потерпати від сумнівів,  я розповіла про все, що бачила і чула уві сні. Молодший Де Кадарі спохмурнів і слухав мене, не перериваючи. А варто було замовкнути, одразу ж виніс суворий вердикт:

– Зустрінься мені твоя бабуся – умертвив би повторно.

– Чому?!

– Як вона могла не діяти, спостерігаючи за розбоями доньки та стражданнями онуки? Скам'яніла за межею? Глава роду вона чи служка?

– Ніеліна просто нічим не могла допомогти. Адже тітонька багато років володіла кулоном, – раптом встала я на захист новонабутої бабусі.

Лукас похитав головою:

– Відмовки це все. На її місці я знайшов би спосіб обдурити доньку навіть за межею. Тим більше право успадкування було кому передати.

– Думаєш, вона нечиста помислами?

– Ні. Хотіла б нашкодити, теж знайшла б спосіб, – заспокоїв він. – Швидше за все, твоя Ніеліна – відьма старого загартування. З тих, хто сліпо вірить волі богів, мовляв, будь-яке послане ними випробування треба витримати гідно або померти. А перед тобою вона просто намагалася тримати жертовне обличчя: не змогла втрутитися, пов'язані руки тощо. Мовляв, вибач, онуче, не ображайся і слухайся гарненько.

– А-але… – обурилася я, – батьк…

– Молодим духам, щоб набути чинності, потрібне не одне десятиліття. Якщо Ніеліна і за межею залишилася верховною відьмою, родоначальницею альманського ковена, то твоїм батькам непросто протистояти її рішенням. Вони швидше знесилені від протистояння з колишньою головою ковена, ніж від підживлення тебе силою. Я сумніваюся, що ідея вкрасти родовий кулон випадково дозріла в твоїй голові.

– Він мене завжди притягував, було цікаво, – зізналася, згадуючи. – Але в останній тиждень перед Самайном я і уявити не могла втечі без амулета. Перестала спати. Він був мені життєво необхідний. Ось і вирішила, що за допомогою крихти від його сили зможу покликати Всеблагу матір.

– Стара шахрайка! Як спритно вона перевернула все на свою користь!

– Про що ти? – Незрозуміло насупилась я.

– Цей амулет завдав тобі неприємностей, так?

– Н-ну… – Жваво згадався напад найманців та ультиматум Агафтії.

– Напевно твоя бабуся добре прорахувала наперед, які вигоди будуть для ковену зі зміною верховної відьми, цього разу істинно місячного сяйва, як і в далекі часи.

– Думаєш, вона підсунула мені ідею ритуалу і нав'язала амулет?

Чоловік кивнув.

– Ні, – жахнулася я можливому віроломству. – Бути такого не може! Я все... сама ж, ніхто не підказував... Я...

– Одного не зрозумію: куди дивився твій дід? Невже не може впоратися з дружиною? Нехай і мертвий.

– Лукасе!

– Хіба що він перейшов межу у вищі світи, не погодившись наглядати за нащадками роду. Залишаються не всі.

Хоч усередині і підіймалася хвиля протесту, не хотілося вірити в підступність бабусі, але я дослухалася слів Лукаса. Вони були правдиві. Та й про чоловіка Ніеліна не згадувала. Залишився він із нею за межею чи пішов на вічний спокій? І чому я не спитала, самостійно поспішивши зробити висновки?!

– Або він так сліпо любить дружину, що потурає її витівкам, як і витівкам старшої доньки.

Мабуть, якісь з моїх думок відбилися на обличчі, і Лукас не пропустив нагоди відзначити з легкою усмішкою:

– Ти така у мене світла дівчинка, Ніело. Я впевнений, єдина подібність між тобою та бабусею лише зовнішня, як ти й казала. Родовою магією керувати в неї вчись, у цьому тобі, крім відьми місячного сяйва, ніхто не допоможе. Але виховувати та прогинати себе під її ідеали не давай. І не соромся своїх вчинків та промахів.

Я почервоніла, згадав про неконтрольовані пориви магічного хуліганства.

– Ти чинила так, як вважала за потрібне. Не відмовляйся від своїх рішень та спроби помститися кривдникам. Натура у вас така, нема чого намагатися з відьми виліпити фею.

– Ти справді так думаєш?

– Я приймаю тебе такою, якою ти є. І хіба скаржусь? – жартівливо куснув мене за вухо цей милий нестерпний чаклун.

Я не стримала сміху. Але довго розслаблятися собі не дала, відсторонилася, щоб поставити ще одне надважливе питання:

– А якщо вона не захоче мене навчати, як правильно використати дари Луноликої?