ГЛАВА 19

Після коротких пояснень з Мадірісою, яка зустрічала нас у залі, Лукас провів мене до дверей спальні, клюнув цнотливим поцілунком у кінчик носа і пішов у справах. Відьма в мені, що перебувала під владою романтичного настрою, проводила чаклуна тужливим поглядом. Ех! А міг би й наполягти, залишитися... Усе йому справи, справи, хоч і надважливі.

Розмови Буки у стилі: «Я говорив, що блондинки по горах просто так не лазять» і «Треба прислухатися до моєї інтуїції» – витримала з пів години. Далі відправила фамільяра на «полювання» в комору Альфреда. Чим бубоніти, нехай перейде на інше улюблене заняття – поповнювати стратегічно важливі запаси.

Ніщо не здатне найкраще знімати напругу, як водні процедури у парах ароматних олій. Урос встиг підготувати мені все необхідне, розігрів купальню і навіть пустив бешкетні мильні бульбашки повітрям. А сам тихенько зник, розчинившись у стіні.

Золото, а чи не помічник!

Незабаром купальню заволокло щільною парою. Я відкинулася на спину, із заплющеними очима ніжитися було в рази приємніше. Зовсім небагато часу знадобилося, щоб забути про всі нещодавні проблеми.

Скрип дверей і далі тихе: «Ніело» – порушили затишну тишу.

– Можна до тебе?

У мене була можливість відмовити, впевнена, Лукас слухняно пішов би до своєї кімнати. Але я нею не скористалася.

– Ти щось хотів?

– Я дав вільну Беллі. – Його відповідь прозвучала надто близько.

Я здригнулася. І варто зізнатися не від несподіванки.

– Добре.

– Я не купував рабиню, ні цю, ні якусь іншу, – продовжив переконувати Лукас. – Мені ніхто не потрібний, крім тебе.

– Я знаю.

Пухирці піни хоч і приховували мене від цікавих очей, але відчуття оголеності не притупляли. Із заплющеними очима всі почуття лише загострилися.

– Богиня обдарувала мене любов'ю лише до тебе.

Його визнання звучало так щиро, що й тіні сумнівів у мені не викликало. Навіть у вічі заглядати не хотілося.

– Швидше отруїла, – скривилася я і слабо хихикнула.

– Тоді я радий бути отруєним тобою, – у його голосі з'явилися хрипкі нотки, – і нічого міняти не збираюся.

– Я теж рада, – тихенько зізналася і відразу захвилювалася: – Не тому, що ти отруєний, або що я б взагалі хотіла тебе отруїти або бути отрутою... Тьху!

Зусиллям волі я зупинила власне бурмотіння. Навіть у дитинстві за язиком краще стежила! Ну треба ж! Як мене повело від його визнання.

Так, Ніело, зберися! Вдих-видих. Вдих і видих. Спокій тільки спокій! Не сіпайся, всю піну зіб'єш зі стратегічно важливих місць, поки що прикритих. Чи внутрішня відьма саме цього й домагалася?

Ах, пустунка!

Десять років помірності – не хухри-мухри. Відьомський характер явно псується, а межі дозволеного непомітно розсуваються.

Мої безглузду словесну метушню Лукас, як справжній джентльмен, пропустив повз вуха, зумівши вичленувати головне:

 – Теж нічого не збираєшся міняти?

– Так.

– Справді? – таке боязке запитання, напівпошепки, що довелося вдивитись йому в обличчя: чи мій чаклун заблукав у купальню, чи якийсь сором'язливий молодик?

Ні, все ж таки мій.

Тільки в синяві очі невпевненість і страх причаїлися. Як побачила, так серце й защеміло.

– Справді.

Лукас засяяв усмішкою.

– Ти впевнена?

– Як ніколи, – охоче підтвердила очевидне.

Руки так і прагнули доторкнутися до чаклуна, розстебнути ряд ґудзиків на білій сорочці, розпустити шнурок штанів... Під водою міцно стиснула пальці в кулаки, нігті вп'ялися в шкіру долонь. Легкий біль протверезив. Марево бажання не минуло, але туманний серпанок перед очима трохи розвіявся.

– Врахуй, я більше не дам тобі відмовитись від свого рішення. – Напевно, молодший Де Кадарі збирався сказати це суворо, похмуро, як він уміє.

Але замість загрози я почула лише солодку обіцянку.

– І не треба, – не сказала, а проворкувала я, не впізнав власного голосу.

– Далі лише ритуал єднання перед ковеном і… щасливе сімейне життя!

Тихе хихикання змінилося реготом. Ну, подивіться який грізний! Знайшов чим лякати готову осісти відьму!

– Оригінальна пропозиція, Де Кадарі, – похитала головою.

– З тобою я дуже часто роблю щось не так. І висловлююсь як справжній бовдур.

– Я згодна, – приголубила його ніжним поглядом.

Сподіваюся, він зможе прочитати у ньому невисловлене зізнання.

– Із моїм невмінням користуватися язиком?

– Як я пам'ятаю, раніше ти цією майстерністю, навпаки, хвалився. Втратив за минулі роки?

– Перевіримо? – підморгнув чаклун.

Я сміливо кивнула.