ГЛАВА 18

Ноги несли мене геть не від кабінету, а скоріше від звички помилятися в чоловікові, якого дарувала доля. Не знаю, куди привела б ця втеча, якби на повороті я не налетіла на економку.

– Ніело?! – Мадірісса не дала мені впасти, притримавши за плечі. – Що трапилося?

Зрозумілих слів не було. Ридання негарно обривалися гикавкою, дихання не вистачало, зібратися з думками не виходило, руки тряслися. Зрив. Банальний жіночий зрив. Давно пора.

Зрештою, і відьма не може винести стільки подій, щоби не зірватися!

Рісса взяла мене за підборіддя і змусила підвести голову.

– Що трапилося? – Наполегливо запитала вона. – Спокійно та за порядком. Давай, дівчинко.

Я закусила губу. У цей момент, як ніколи, мріяла бути почутою без слів.

– Що він зробив?! – У тиші коридору її гнівний вигук пролунав як грім серед мирного неба. – Притягнув рабиню крові у подарунок?

Благослови, Всеблага, здібності цієї жінки до менталістики!

– Ні, ну треба ж! Нахабний довговухий уро... – Потемнілий погляд Рісси не обіцяв ельфу нічого доброго. – А що ж мій хлопчик?

– Я його прок-ляла-а... – Гучно гикнув, зчепила руки до болю в пальцях, щоб знову не розплакатися.

Мадірісса підбадьорливо погладила мене по спині.

– Ох, дівчинко…

Як ми опинилися на дивані в найближчій гостьовій кімнаті, не пам'ятаю. Уткнувшись у коліна відьми, я не стримувала сліз образи, наче на рік уперед вирішила виплакатися! Ласкаві погладжування по волоссю тільки збільшували жалість до себе.

– Поплач, люба, – продовжувала втішати Рісса. – Легше стане.

«Кому тільки і коли сльози допомагали», – залишилося невисловленим…

Відьма, що поважає себе, відьмі брехати не стане.

– Ніело? – Голос Лукаса був останнім, що мені хотілося цієї хвилини чути.

– Не зараз, – зупинила його Мадірісса.

Благослови, богине, мою чудову захисницю!

Я випросталася, долонями витерла мокрі щоки, але голову не підводила. Навпаки, постаралася прикрити обличчя волоссям. Рідкісна жінка красива в сльозах. Я до таких не належала. Напевно, почервоніла, мов буряк, і ніс опух картоплею. Диво просто!

– Нам варто поговорити, перш ніж вона ще більше себе накрутить.

– Що за звичка втікати, не вислухавши? – невдоволено поцікавився Аррін.

І цей довговухий зрадник тут?!

– Помовчав би, друже! – скипіла економка. – Чи ведмежу хворобу для провітрювання мозку наслати?

– Ви, відьми, тільки розкидатися прокльонами вмієте.

Кинувши чергове обурення, ельф відступив на кілька кроків. Ага! Боїться!

– А не варто тріпати нерви відьмам – і прокляття сипатись не будуть, – не змовчала Рісса.

Блондин скривився.

– Помовч, Арріне. Все, що міг, ти вже зробив, – похмуро відповів Лукас.

– Я не знав, що вона так відреагує на подарунок! – закричав на свій захист ельф.

– Не знав? – скептично перепитала Мадірісса. – З якого часу у нас стражі страждають на недоумство?

Я скептично хмикнула.

– Та вона ж просто істеричка! – буркнув він. – Пощастило ж другові...

– Подивилася б я на тебе – істеричку, проведи ти десять років у справжньому рабстві! – Праведно обурилася економка.

У кімнаті запанувала мертва тиша. Навіть моє серце, здавалося, завмерло на мить, збившись із ритму.

– Рабстві? – Здивувався Аррін.

Хочеш зберегти щось у таємниці? Тримай язик за зубами і нікому не говори. Істина, лихі її забирай!

– Ніело? – Лукас вимогливо глянув на мене. – Це що… правда?

Ні, любий, кривда.

Якщо вірити відчуттям, вся кров різко відринула від мого обличчя, а в грудях защеміло.

– Ой. – Мадірісса затиснула рота долонею і з жахом округлила очі.

Ось тобі і «ой».

Не вміють відьми зберігати секрети. Ох, не вміють.

Під прицілом трьох пар очей мені одразу стало незатишно. Балакуча економка дивилася винувато, чоловіки – з різним ступенем здивування. Від напруги та мовчазної вимоги якнайшвидших відповідей захотілося зіщулитися.

Ні, я знала, що вся правда просто зобов'язана колись розкритися, але... виявилася до цього зовсім не готова. Та й пояснюватися з чаклуном при свідках тільки не вистачало для повного щастя!

– Мабуть, мені варто провітрити голову, – промимрила я і рішуче піднялася на ослаблі ноги. Того, хто рушив слідом, твердо зупинила рукою. – Наодинці.

Він наче на стіну напоровся. Шок позначався? Нахмурився, але цього разу сперечатися не став. Дав піти. Чи правильно? Наче і вчинив так, як я хотіла, а спокою не побільшало.

Умиротворення кинулась шукати у саду. Дорогу мені, слава Всеблагій, більше ніхто не заступив. Але серед дерев та кущів довго насолоджуватися співом птахів та шумом вітру не дали. Хто б сумнівався! У цьому будинку, виявилося, і кута спокійного не лишилося! Для справжнього усамітнення… Тьху! Ні, деякі порядки в маєтку варто переглянути.