ГЛАВА 16

Від гарного брюнета, одягненого в суворий чорний одяг, відчувалась сила. Ні, не так. Швидше міць. Темна та нещадна.

Поява Агафтії ніколи не викликала б в мене такої жахливої ​​реакції, хоча тітонька теж керувала ковеном. Мабуть, у магії чаклунів та відьом є значна різниця.

Першим неусвідомленим бажанням було зіщулитися і залізти під стіл, стати непомітною, сховатися, розчинитися. Звичайно, так я не вчинила. Навпаки, розправила плечі та сміливо зустріла прямий погляд отця Лукаса. Якщо він думав мене залякати, то не на ту відьму натрапив! На відкритий виклик у мені прокидалася впертість, і хотілося відповідати тим самим.

Куточки губ ще одного непроханого гостя смикнулись в натяку на посмішку. Наче йому сподобалася моя реакція.

Образ старшого з роду Де Кадарі за десять років стерся з моєї пам'яті. Тепер я жадібно розглядала чоловіка, подумки відзначаючи схожі з Лукасом риси. Природа не поскупилася обдарувати чаклунів грубою красою, мужністю та похмурою чарівністю – забороненою зброєю проти жінок.

На відміну від сина, батько дотримувався консервативного для сьомого королівства образу. Довге волосся вільно спадало на широкі його плечі. Темні, мов ніч, пасма у відблиску магічних світильників відливали темно-синім. А ось колір очей Лукасу, напевно, дістався від матері. Адже верховний чаклун дейринського ковену вражав пронизливим світло-сірим, майже безбарвним поглядом. Жахливим до неприємного тремтіння в колінах.

– Вітаю всіх присутніх, – чинно кивнув чоловік.

І голос із приємними оксамитовими нотками у батька та сина був схожий, крім невеликої різниці. Жорсткість, владність, смертельна сталь у тоні Лукаса з'являлися лише в моменти люті, у його ж батька чулися і сприймалися як щось звичне.

– Ти чому тут? – Лукас підвівся, спираючись руками на стільницю. У всій його позі читалося напруження.

Чоловік знизав плечима.

– Щось сталося в ковені? – не міг заспокоїтись господар маєтку, чим змусив батька ледве помітно скривитися.

– Мені вже не можна просто так відвідати сина?

Якби не його промовистий погляд у мій бік, можливо, така версія і прозвучала б у рази правдоподібніше. Голос Лукаса миттю став кригою.

– Раніше ти таким бажанням не горів.

– Ніколи не пізно розпочати виправляти власні помилки. Адже так, сину?

У цьому питанні добре вгадувався натяк на помилку Лукаса в минулому. І, судячи з того, як чаклун шалено стиснув руки в кулаки і погано примружився, мені не здалося.

– Все з волі Всеблагої богині, – крізь зуби прорипів він у відповідь.

– І вона воістину прихильна до своїх дітей. – Цього разу у кивку батька Лукаса не відчувалась фальш.

– Лаєнване Де Кадарі, дуже втішно, що ви вирішили вшанувати нас своєю увагою, – проворкувала Флорентія, обдарувавши верховного чаклуна дейринського ковену бездоганною усмішкою. – Яка приємна несподіванка!

– Флорентіє, ви, як завжди, чарівні, – відповів він, ввічливо залишивши поцілунок на її зап'ястку, чим тут же викликав її манірне хихикання.

– Ви будете прикрасою цього вечора, верховний.

– Хіба я схожий на панянку, щоб комусь прикрашати життя?

Відьма зашарілася в незграбній спробі відбутися жартами:

– Скажете також! Ви завжди відзначалися тонким почуттям гумору.

В гострій тиші за столом її сміх здався надто гучним.

– Чому ви тут? Для помічниці Ніарона у столиці не залишилося роботи?

– Невже я не можу дозволити собі тиждень-другий для відпочинку?

– Щоб відвідати мого сина у цьому ведмежому закутку? – скептично заламав брови Лаєнван. – Оригінальний спосіб відволіктися від рутинних справ.

– Люблю незайману природу, – безтурботно відмахнулась білявка. – Це так зворушливо!

Її посмішки, здавалося, аж ніяк не вражали верховного чаклуна. І хоч зовні він залишався незмінно чемно-ввічливим, але за дотриманням правил пристойності в уважному погляді була смертельна небезпека.

– Дуже добре, Флорентіє. Я приємно здивований вашою запопадливістю. З завтрашнього дня особисто займусь вашими подорожами. Тут чудові гори, моя люба! Насолода незабутніми видами вам забезпечена.

– Право, не варто турбуватися...

– Справжній поціновувач природи не пробачить собі, якщо хоча б тричі не пройде найдикішими стежками. Хіба я можу стояти осторонь, коли таке чарівне створіння за крок від розчарування?

Флорентія зблідла.

– Прошу вибачити моє невігластво, юна леді. – Лаєнван повернувся до мене. – Нас не познайомили…

– Ніела Де Альмані, моя дружина, – сказав Лукас. – Богиня благословила наш союз.

На кілька незручних миттєвостей запанувала жахлива тиша. Замість очікуваного спалаху гніву чи хоча б обурення верховний чаклун дейринського ковену… усміхнувся. Не візьмуся судити про щирість цієї реакції, але загальне здивування своєю поведінкою йому вдалося викликати.

– Радий бачити вас у здоров'ї, леді, – вкрадливо заявив він. – Осліплений вашою красою, Ніело. Ви дуже схожі на матінку.