ГЛАВА 13

Невже я в його очах настільки невдячна тварюка? Зрозуміло – відьма. Ми всі відрізняємося поганим характером. Але ж є межа допустимого…

– Вибач я…

Лукас відвів погляд. На його щоках розцвів сором'язливий рум'янець.

Я обірвала незграбні виправдання різким помахом руки і холодним поглядом.

– Хоча я мала серйозні причини для втечі.

– Які такі причини? – одразу напружився він.

Неначе звір перед смертельним стрибком. Як не дракон, чисто хижий звір.

Я піднялася з землі, показово обтрусила долоні, магією прибрала бруд із сукні та рук. Лише тонка чорна смужка, як німе нагадування мого недавнього заняття, лишилася під нігтями. Шкода, таке слабкою побутовою магією не очистити. Тут найкращим помічником стане купальня та турбота Уроса. Раптом ще якісь засоби для краси відтворить на моє прохання?

Лукас нервував. Він стежив за мною напруженим поглядом, погано зображуючи спокій та всесвітнє терпіння. Я на зло зволікала з відповіддю, випробуючи його нерви на міцність. Заодно мимоволі милувалася похмурою красою. Чорні, як вуголь, штани і сорочка в тон особливо йшли чаклунові, підкреслюючи грубі лінії його потужного тіла.

Вставши віч-на-віч, я витримала тяжку паузу і, нарешті, зійшла до сухої фрази:

– Крилаті.

Чаклун смикнувся. Ах, як же він розгубився! Навіть не зміг сховати емоції за залізним контролем та звичною маскою байдужості.

– Коли ти збирався мені розповісти, що дракон?

Лукас відсахнувся, наче отримав жорсткий удар, скривився. І знову я зрозуміла його миттєво, не чекаючи чергової брехні. Відкриватися він не збирався. І якби не поранення, я б так і не дізналася... Ніколи?

– Зрозуміло.

Розчарування було безглуздим, невиправданим. Адже я не мала права нічого вимагати натомість, замовчуючи власне минуле! Але... неминучим. І таким гірким, що у роті стало гидко.

– Ніело… – покликав чоловік, варто було мені різко розвернутися спиною. На очі навернулися сльози.

– Нічого не вийде, Лукасе.

Слова давалися важко. Хриплі. Чужі якісь. Наче я в рот понабирала каміння і тепер язик ледве ворушиться, а горло зводить спазмом.

– Що не вийде?

– Це не спрацює.

Усіма фібрами душі я відчувала: чоловік здогадувався, що саме я намагалася пробурмотіти, але все одно наполягав на ясності. Сподівався, передумаю озвучити вирок?

– Про який ритуал єднання ти взагалі можеш думати? – стомлено заплющила очі я. – Згубна справа. Яке з нас подружжя? Пф!

– Ніело, я розумію, ти засмучена...

– Між нами величезна прірва. У десять років. Її не перейти.

– Перейти! – Лукас обійняв мене за плечі зі спини. – Чуєш?

– Ти не розумієш… – поникла я.

Спробувала відсторонитися. Не дав. Притиснув міцніше, наче я могла витекти водою крізь його пальці.

– Це ти не розумієш! – Він навіть легенько струснув мене, вторячи власному крику. – Ми все подолаємо разом!

– Разом? – Це звучало образливим глузуванням. – Між нами немає «разом», тільки стіни з таємниць. Хіба ти сам не бачиш?

– Будь-які стіни можна зруйнувати, якщо захотіти.

– Навіщо? Ти цього не хочеш, у моєму житті не лишилося нічого, що вже не зруйноване. Боги посміялися з нас, з'єднавши в пару. Двічі.

– Я хочу!

– Тоді розкажи мені…

– Це складно, – він тяжко зітхнув.

Я лише похитала головою. Ось тобі і підтвердження правоти власних слів. Яка з нас істинна пара? Дурниця. Божественний жарт.

– Ти вирішила зайнятися садом? – Заговорив він після тривалого мовчання між нами.

З обіймів рватись я перестала, завмерла. Думки були тяжкими.

Від найманців із червоного клану довго не побігаєш. Особливо якщо наважусь залишити Лукаса і піти. Просто використовувати його як тил, знаючи, що чоловік готовий закрити від смерті своїм тілом, гидко. Погана з мене відьма. Совісна.

Я непевно знизала плечима. Чаклун обрав невдалий момент, щоб перевести небезпечну тему в інше річище.

– Моя мати теж любила поратися з землею, – глухим голосом промовив він. – Батько мені казав якось. Знаєш, у дитинстві я часто приходив на її улюблене місце в саду. Біля яблуньки з такими маленькими червоними плодами. Солодкими, як мед.

– Арайськими, – підказала я, до ладу не розуміючи, до чого зараз ця розмова.

– Так. Арайськими, – квапливо погодився він і замовк.

Цього разу пауза довго не тривала.

– Безглуздо, звичайно, але мені здавалося, що біля цієї яблуньки я стаю ближче до матері.

– Зовсім не безглуздо, – твердо заперечила я, стримуючи пекучі сльози. – У мене такого особливого місця ніколи не було. Тому щоразу, милуючись зоряним небом, я уявляла батьків серед розсипу світил. Часто пошепки розмовляла з ними, ділилася таємницями.