ГЛАВА 12

Кухня очікувано знаходилася на першому поверсі у правій частині будинку, якщо відштовхуватися від вітальні. Коли ми з кажаном дісталися до святої святих будь-якого ненажери, нас вітали гостинно відчинені двері. У невеликій, зручно обставленій для приготування кімнаті вже горіло світло. Магічні кулі розміром з дві долоні плавно переміщалися під стелею. У зіві глиняної печі вже жадібно потріскував вогонь.

Зберігач тихенько завис у куточку, поблискуючи очима.

Я приємно здивувалася його вмінню читати потаємні бажання. Адже й справді за десять років звикла готувати сама, навіть, зізнатися, полюбила цю справу. Коли руки зайняті, менше дурних дум у голову лізе.

– Урос, ти справжнє диво! – анітрохи не покривила душею я.

У відповідь на похвалу дух послав хвилю тепла та щенячого захоплення. Зважаючи на все, малюк неабияк нудьгував за звичайною ласкою та спілкуванням. Варвари тут живуть, чи що? Складно приділити трошки уваги Зберігачеві? Особливо якщо він незамінний і такий дбайливий помічник у господарстві. Не цінує Лукас свій скарб. А ще, як з'ясувалося, дракон. Зовсім, мабуть, не прислухається до інстинктів.

Та нічого. Тепер про дух є кому подбати. Відьма на самоті його не покине. Ще чого!

Я, звичайно, ще не вирішила, чи залишусь у домі Лукаса, та й взагалі з ним, але виправити несправедливість не завадить. Поки майбутнє бачилося туманним, невирішені проблеми з тітонькою  заважали мені заглядати у майбутнє. Тому я вирішила не сушити собі голову даремно і просто жити. Чим не вихід? Справлятимемося з неприємностями в міру їх виникнення.

До холодової шафи я не пішла, з готового вибирати не хотілося. Набагато приємніше було приготувати щось самій. Нічого страшного, що посеред ночі. У коморі взяла всі потрібні продукти, благо запасів тут вистачало – Лукас Де Кадарі не бідував. Хоч щось лишилося незмінним.

Не загубитися серед поличок та шафок допоміг Зберігач. Завдяки його підказкам я швидко знайшла необхідне, спеції та трави. Незабаром запах сирників приємно розбавив повітря. Поки пізня вечеря доходила на вогні, у полотняних мішечках я вибрала трави і заварила запашний чай.

Бука вже притупцював на столі і охав від нетерпіння, а я ще поспішала зробити «живе» варення. Хто сирники подає сухими? Вприкуску зі сметанкою або варенням – саме те. Інакше не відпускає почуття, що чогось бракує.

Ягоди калини, перетерті з чорною смородиною, яблуками та цукром, я склала в глибоку піалу. У таку ж налила густу сметанку – для пари. Розлила чай по чашках, поставила тарілки. У центрі маленького округлого столу помістила блюдо із сирниками. Накрила на трьох. І якщо Буку запрошувати до їжі не довелося, голодним звіром він жадібно накинувся на частування, то Охоронець довго нерішуче м'явся у кутку. Поки тричі його не закликала приєднатися до компанії.

І нехай у темній хмарі складно прочитати емоції, але настрій нового знайомця чудово передавався через зв’язок, що він нещодавно встановив зі мною. Дух був здивований, розгублений і зворушений до внутрішнього тремтіння. Нашвидкуруч почастувавшись, Урос поспішив піти: просто розчинився в найближчій стіні. Правда, насамкінець мене обдало вдячністю, наче вірний пес об ноги потерся.

– Ну?

– У-у-у, нетерпляча! – видав з повним ротом Бука. – Дай нормально поїсти з голоду!

– Їж, не вдавись тільки.

Кажан закашлявся.

– Під руку не говори хоч. Відьма!

Я лукаво посміхнулася куточками губ і повільно відпила чаю. Лимонник приємно холодив рота. Під ревнивим поглядом фамільяра вивудила один сирник із загальної тарілки. Буду позіхати – і того не спробую, Бука свого не проґавить. Особливо якщо це стосується того, що можна пожувати.

Сирники вийшли легкими, повітряними, в міру солодкими та танули у роті. А в тандемі зі сметанкою та варенням – не що інше, як свято смаку. Просто та ситно. Недарма Буку за крила не відтягнеш, так жує старається.

На недовгий час за столом повисла тиша. Кожен був зайнятий їжею. На відміну від кажана, я не поспішала. Насолоджувалася. Моменти, коли за десять років вдавалося спокійно поїсти, могла перерахувати на пальцях. Однією руки. І нехай часто готувала особисто для тітоньки. Мені перепадали недоїдки з господарського столу або взагалі нічого. Агафтія суворо стежила, щоб я жила у суворості. Іноді їй легше було наказати, щоб залишки їжі віддали худобі, ніж дозволити мені наїстися досхочу.

– Ти задоволений? – Поцікавилася я, коли фамільяр сито відсунув тарілку.

– Угу. А ти навчилася смачно готувати. Навіть і не думав, що відьма може тяжіти до куховарства.

– Життя змусить – і не до такого тяжіти почнеш. Розповідай вже, не знущайся.

– А що розповідати? – зображуючи втому, зітхнув кажан. – Спати тягне. Втомився я дуже.

Ось зухвалець!

– Бука!

Руки так і свербіли потриматися за його шию.

– Гаразд, не кричи, – відмахнувся він. – Найманці нам трапилися не прості. Треновані хижаки, які добре володіють власним потенціалом сил. До того ж один –стихійник. Бачила, якого туману напустив?

Я кивнула.

– Не знаю, як взагалі ми так довго протрималися, викликаючи вогонь на себе. Подумки я давно попрощався з життям, – Бука намагався говорити легко, зобразити байдужість, але це йому не вдавалося. Незвичайна серйозність у очах видавала. – Портал закрився, і…