РОЗДІЛ 12

Кухня, як і належить у порядному домі, розташувалася на першому поверсі, у правому крилі, якщо рахувати від вітальні. Коли ми з кажаном дісталися до святої святих будь-якого ненажери, нас зустріли гостинно прочинені двері. У невеликій, але напрочуд зручній кімнаті вже горіло світло. Магічні кулі дрейфували під стелею, а в печі жадібно потріскував вогонь.

Зберігач тихенько завис у куточку, поблискуючи очима.

Я приємно здивувалася його вмінню вгадувати потаємні бажання. Адже й справді — за десять років я звикла готувати сама і, зізнатися, навіть полюбила цю справу. Коли руки зайняті, у голову лізе значно менше дурниць.

– Уросе, ти справжнє диво, – щиро сказала я.

У відповідь дух накрив мене хвилею тепла й майже щенячого захоплення.

До холодової шафи я не пішла — готового не хотілося. Набагато приємніше було приготувати щось власноруч. Навіть якщо посеред ночі. У коморі знайшла все необхідне, запасів тут вистачало, Лукас Де Кадарі явно не бідував. Хоч щось у житті залишилося незмінним.

Не загубитися серед полиць і шафок допомагав Зберігач. Завдяки його підказкам я швидко відшукала продукти, спеції й трави. Невдовзі кухню наповнив апетитний запах сирників. Поки пізня вечеря доходила на вогні, я порпалася в полотняних мішечках, обираючи трави для чаю, і заварила запашний напій.

Бука вже тупцював на столі й охав від нетерпіння, а я ще встигла зробити «живе» варення. Хто ж подає сирники сухими? Зі сметанкою або варенням саме те. Інакше постійно здається, що чогось бракує.

Ягоди калини, перетерті з чорною смородиною, яблуками й цукром, склала в глибоку піалу. В іншу налила густої сметани. Розлила чай по чашках, розставила тарілки. У центрі маленького круглого столу поставила блюдо із сирниками. Накрила на трьох.

Якщо Буку кликати не довелося — він голодним звіром накинувся на частування, то Зберігач довго нерішуче м’явся в кутку. Поки я тричі не покликала його приєднатися.

І хай у темній хмарі важко вгледіти емоції, настрій нового знайомого чудово передавався через нещодавно встановлений зв’язок. Дух був здивований, розгублений і зворушений. Нашвидкуруч почастувавшись, Урос розчинився в найближчій стіні. Та на прощання мене накрила хвиля вдячності, ніби вірний пес об ноги потерся.

– Ну?

– У-у-у, яка нетерпляча, – пробурмотів Бука з повним ротом. – Дай хоч нормально поїсти.

– Їж, тільки не вдавися.

Кажан одразу ж закашлявся.

– Під руку не говори, – фиркнув. – Відьма.

Я посміхнулася й повільно сьорбнула чаю. Під ревнивим поглядом фамільяра витягла з тарілки сирник. Якщо почну зволікати, Бука нічого не лишить. Особливо з того, що можна пожувати.

Сирники були повітряними, в міру солодкими й просто танули в роті. А разом зі сметаною та варенням, справжнє свято смаку. Просто й ситно. Недарма Буку за крила не відтягнеш — жує, старається.

На якийсь час за столом запала тиша. Кожен був зайнятий своєю справою. Я, на відміну від кажана, не поспішала — насолоджувалася. За десять років спокійні прийоми їжі можна було перерахувати на пальцях однієї руки. І хоча я часто готувала для тітоньки, мені діставалися або недоїдки, або нічого. Агафтія суворо стежила, щоб я жила в строгості. Іноді їй було простіше віддати залишки худобі, ніж дозволити мені наїстися досхочу.

– Ну що, задоволений? – спитала я, коли фамільяр сито відсунув тарілку.

– Ага. І готувати ти навчилася. Навіть не думав, що відьма може тягнутися до куховарства.

– Життя змусить, і не до такого потягнешся. Розповідай уже, не знущайся.

– Та що там розповідати, – удавано зітхнув Бука. – Спати хочеться. Втомився я.

От нахаба.

– Бука!

Руки так і свербіли вхопити його за шию.

– Гаразд, не галасуй, – відмахнувся він. – Найманці нам трапилися непрості. Треновані хижаки, які добре володіють власним потенціалом. До того ж один — стихійник. Бачила, якого туману напустив?

Я кивнула.

– Не знаю, як ми взагалі так довго протрималися, відволікаючи вогонь на себе. Я подумки давно попрощався з життям, – він намагався говорити легко, але серйозність в очах видавала. – Портал закрився, і…

– Вони напали на вас? – я подалася вперед, затамувавши подих.

Бука урочисто блиснув очима:

– Я відбивався, як лев!

– Ага, – скептично пролунало згори. – Прямо шаблезубець.

Р’яна сиділа на печі й кидала на кажана глузливі погляди. З’явилася вона тихо й непомітно, певно, перейняла звички господаря.

Бука вдавився чаєм.

– Ти ж узагалі зникла! – обурився він, коли відкашлявся. – Зрадниця!

– Хвилиночку. Зникнути й піти відновлювати сили — різні речі.

Сова насупилася. Полярна гордячка мала ще той характер. Я мимоволі усміхнулася: Бука швидко поставить її на місце.

– Щойно портал закрився, найманці втратили до нас інтерес і пішли собі порталом.