ГЛАВА 10

Темрява оточувала нас з усіх боків. В'язка і негостинна, вона чіплялася за волосся, одяг, неприємно лоскотала моє обличчя. Минулого разу перехід через портал не зайняв і миті, я ледь відчула запаморочення, наче стрибнула зі скелі, але одразу ж приземлилася на плаский виступ.

Нині здавалося, ніби сам виворіт світу обурюється нашим вторгненням. Скалиться гострими піками мороку та загрозливо гарчить, але нападати не поспішає – м'яке світло моєї магії, що утворила навколо нас із чаклуном захисний кокон, не пускав заподіяти шкоди, поглинути душі.

Я все міцніше притискалася до Лукаса, боячись, що ця темрява хвилею розіб'є нас, відірве один від одного. Чоловічі обійми ні на мить не послабшали. Точно чаклун поділяв мої почуття та побоювання.

Коли хорсар нарешті вискочив з просторового коридору у справжній світ, я полегшено видихнула. Груди горіли болючим жаром. Навіть не помітила, що непробачно довго затримувала подих.

Погрожуючи збити мене з монстра, різко повернулися всі запахи і звуки, кольори наповнилися життям, а тіло відгукнулося тупим болем – відкат після пережитої небезпеки.

Попри побоювання, все довкола ніяк не нагадувало кровожерливу безодню, долину мороку або притулок нещадних тварюк. Та й лавових потоків розгніваного вулкана не спостерігалося. Звичайний собі хол, з високими стелями, прикрашеними ліпниною, безліч магічних світильників навколо, стародавніх картин та інших дрібниць, чим так люблять оточувати себе сильні світу цього.

– Де це ми? – обернулася до Лукаса.

– Вдома, – щасливо видихнув чаклун.

Вдома? Отже, вийшло?

Радість від маленької удачі притупилась, варто було уважніше подивитися на чоловіка. Виглядав він ще гірше, ніж колись доводилося утримувати портал відкритим.

Фарби так і не повернулися на зведене напругою обличчя мого рятівника. Зелена шкіра ніби вицвіла і дивно посіріла. Піт проступив на високому лобі та скронях чоловіка, видаючи його слабкість.

– Що з тобою? – Навіть я виразно почула страх у власному голосі.

Лукас незграбно зістрибнув з хорсара. Потім допоміг спуститися мені. Сила його хватки трохи заспокоїла моє хвилювання.

– Тепер ти в безпеці, – посміхнувся він і похитнувся, відразу вщент розбивши мій ілюзорний спокій.

– Лукасе, що…

Договорити не встигла, головними сходами до нас поспішала жінка.

– Пане, ви повернулися!

Чаклун різко обернувся:

– Мадіріссо, як вдало, що ти нас почула! Поспішай.

Його награного натхнення я не поділяла. З жахом поглянула на спину чоловіка. А точніше, на три стріли найманців, що зухвало стирчали із плоті… Ох…

– Лукасе! – йшла його слідами я. – У тебе…

– Приготуй містрес кімнату, суміжну з моєю.

– Лукасе!

– Не зараз, Ніело, – мляво відмахнувся цей командир, продовжуючи віддавати накази притихлій Мадіріссі. – Розпорядися щодо ванни, вечері та запроси лікаря.

– Як накажете, пане, – схилилась у поклоні вона.

– У тебе стріли у спині застрягли!

– Добре, що лише стріли, – спокійно видав чоловік.

– То ти знав?!

– Таке, крихітко, складно не помітити.

Не видати біль ні звуком, ні рухом, зберегти спокій та ще й жартувати міг тільки такий безумець, як Лукас Де Кадарі. Шалений він! Що візьмеш?

– Але-е як же ...

– За роки служби я звик до поранень.

Я спантеличено прикусила нижню губу.

– Як до такого взагалі можна звикнути?

– З часом звикаєш до всього, – зауважив Лукас.

Мадірісса хмикнула, привертаючи до себе увагу. Я тільки зараз спромоглася миттю оглянути її. На перший погляд, жінка здавалася ненабагато старшою за мене, але суворий вираз обличчя, мудрість і сила в очах видавали справжній вік. Як би він не виявився більшим за Агафтії. А там рахунок йшов вже не на роки, а на десятки років, століття.

Магічка у прислузі? Дивовижний вибір роду занять.

Яскраво-руде волосся жінка стягувала в міцний пучок на потилиці. Спину тримала незмінно прямо, а підборіддя високо, холодний погляд світло-зелених очей не обіцяв нічого доброго. Так-так, дехто мені тут не дуже зрадів. Невже в самої були особливі плани на «пана»?

Добротна темна сукня з глухим коміром-стійкою, прикрашена темно-золотим мереживом для обробки країв, говорила про непогану платню. Лукас явно не скупився на цю жінку. Ким вона йому доводиться? Всередині знову заметушилися сумніви і змія ревнощів.

– Щось ще, пане?

– Так, Мадіріссо, – Лукас скривився, трохи помовчав. – Ще одне.

– Слухаю.

Чоловік слабо стиснув моє зап'ястя і проникливо зазирнув у вічі. Серце здійснило кульбіт. У роті пересохло. З деяких пір я ненавиділа такі погляди. Саме цей нагадав прощання Буки. Повернеться, шельмець, сама голову відкручу!