РОЗДІЛ 10

Минулого разу перехід порталом тривав мить: коротке запаморочення, ніби стрибок зі скелі, і одразу ж тверда поверхня під ногами.

Нині ж складалося враження, що сам виворіт світу обурюється нашим вторгненням. Він скалився гострими піками мороку, загрозливо гарчав, але не поспішав нападати. М’яке світло моєї магії, що сплелося навколо нас із Лукасом у захисний кокон, не дозволяло темряві завдати шкоди, поглинути наші душі.

Я притискалася до чаклуна дедалі міцніше, боячись, що цей морок хвилею відірве нас одне від одного. Його обійми не слабшали ані на мить. Здавалося, він відчував те саме: і страх, і впертість, і небажання відпускати.

Коли хорсар нарешті вискочив із просторового коридору у справжній світ, я полегшено видихнула. Груди палали болісним жаром — аж тепер усвідомила, що непробачно довго затримувала подих.

Світ обрушився миттєво. Запахи, звуки, кольори: усе повернулося різко, ледь не збиваючи мене з сідла. Тіло відгукнулося тупим, ниючим болем — відкат після пережитого. Ноги тремтіли, плечі нили, а голова гуділа, мов порожній дзвін.

Попри всі побоювання, довкола не було ані кровожерливої безодні, ані долини мороку, ані лігва нещадних тварюк. Лавових потоків розгніваного вулкана теж не спостерігалося. Перед нами розкинувся просторий хол із високими стелями, прикрашеними ліпниною. Магічні світильники м’яко світилися з усіх боків, на стінах висіли стародавні картини, а навколо було вдосталь дрібниць, якими так полюбляють оточувати себе сильні світу цього.

– Де це ми? – я обернулася до Лукаса.

– Вдома, – щасливо видихнув він.

Вдома. Отже, вийшло.

Радість від маленької удачі зникла, щойно я придивилася до чоловіка уважніше. Він виглядав гірше, ніж будь-коли, навіть у ті моменти, коли доводилося силоміць утримувати портал.

Обличчя було зведене напругою, фарби так і не повернулися. Зелена шкіра зблякла, посіріла, піт виступив на лобі й скронях, виказуючи виснаження.

– Що з тобою? – страх у власному голосі я почула надто чітко.

Лукас незграбно зістрибнув із хорсара, потім допоміг спуститися мені. Його міцна хватка трохи заспокоїла, але ненадовго.

– Тепер ти в безпеці, – усміхнувся він… і похитнувся, миттєво розбивши мій крихкий спокій.

– Лукасе, що…

Договорити я не встигла — головними сходами до нас поспішала жінка.

– Пане, ви повернулися!

Лукас різко обернувся:

– Мадіріссо, як вдало, що ти нас почула. Поспіши.

Його бадьорості я не поділяла. З жахом витріщилась йому в спину. Точніше, на три стріли найманців, що зухвало стирчали з плоті.

Ох.

– Лукасе! – я кинулася слідом. – У тебе…

– Приготуй містрес кімнату, суміжну з моєю.

– Лукасе!

– Не зараз, Ніело, – мляво відмахнувся цей безнадійний командир, продовжуючи роздавати накази притихлій Мадіріссі. – Подбай про ванну, вечерю і запроси лікаря.

– Як накажете, пане, – схилилася в поклоні жінка.

– У тебе стріли в спині застрягли! – не витримала я.

– Добре, що лише стріли, – спокійно зауважив він.

– Ти знав?!

– Таке, крихітко, складно не помітити.

Не видати біль ані рухом, ані словом, зберегти спокій і ще й жартувати — на таке здатен тільки безумець на ім’я Лукас Де Кадарі. Шалений. Що з нього візьмеш?

– Але ж як…

– За роки служби звикаєш до поранень.

Я спантеличено прикусила нижню губу.

– Як до такого взагалі можна звикнути?

– З часом звикаєш до всього, – філософськи відповів він.

Мадірісса тихо хмикнула, привертаючи мою увагу. Я лише тепер як слід її розгледіла. На перший погляд, вона була ненабагато старша за мене, але суворий вираз обличчя, сила й холодна мудрість у світло-зелених очах видавали зовсім інший вік. Можливо, навіть більший, ніж у Агафтії. А там рахунок ішов уже не на роки, а на десятиліття й століття.

Магиня в ролі прислуги? Цікавий вибір.

Яскраво-руде волосся було стягнуте в тугий пучок, спина — ідеально рівна, підборіддя ж високо підняте. Її погляд нічого доброго не обіцяв. Так-так, хтось тут явно не в захваті від моєї появи. Чи не мала вона власних планів на «пана»?

Темна сукня з глухим коміром-стійкою й темно-золотим мереживом говорила про щедру платню. Лукас не економив. І ким вона йому доводиться? Усередині ворухнулася знайома, непрохана змія ревнощів.

– Щось іще, пане?

– Так, Мадіріссо, – Лукас скривився, помовчав. – Ще одне.

– Слухаю.

Він слабко стиснув моє зап’ястя й уважно зазирнув у вічі. Серце зробило кульбіт, у роті пересохло. Я зненавиділа такі погляди. Саме так він дивився перед прощанням із Букою. Повернеться, шельмець. Інакше я йому сама голову відкручу.

Слабка надія, що з фамільярами найманцям не вдалося так легко впоратися, все ще жевріла.