ГЛАВА 9

– Я до цієї перевірки ніякого відношення не маю, – покаявся Лукас, варто було світлу від порталу розчинитись у повітрі.

Як він упритул опинився за моєю спиною, я знову пропустила поза увагою. От уміє ж бути тихим і спритним, наче тінь.

– Добре.

– Віриш мені?

– Ага, – легко знизала плечима я.

– Чому?

– Ти ніколи не відрізнявся такою дурістю, щоби ризикнути влаштовувати перевірки відьмі.

Ох, Всеблага, як же важко не реагувати на його щире здивування та приховану радість в очах. А серце все одно тіпає. Дурний мішечок із кров'ю!

– Чим ти їм відплатила?

– Про що ти? – Зробила я невинні очі. Ще й віями поплескала для посилення ефекту легковажної кокетки.

Лукас на гачок відьомської чарівності не попався, приголомшив веселою усмішкою:

– Залиш, Нієло, я ж знаю, що ти не спустила б їм образу просто так. І обійматися з чоловіками ніколи не входило до твоїх звичок... Отже, вся ця привітність і милості були ретельно продуманою виставою для стражів. Що чекає на моїх друзів?

– Звички змінюються з часом. Ти не думав про це? – Я не збиралася так легко здаватися.

Лукас склав руки на грудях і скептично зігнув брови. Пильний погляд чаклуна, що, здавалося, проникав у саму суть душі, я витримала недовго.

– Скажімо так, пристрасність стражів стане надалі лише порожніми балачками.

– І як довго?

– Поки що на тиждень. А ось у Арріна, сподіваюся, мій подарунок працюватиме ще довше. Нехай ельф вчиться думати головою та поважати жінок.

Коротка мить, коли обличчя чаклуна спотворила гримаса жаху, а потім змінилася на похмуре розуміння, вартувала всіх витрачених мною зусиль.

– Справедливо, – нарешті видавив з себе Лукас. – Але жорстоко.

– Справжня відьма! – захоплено заспівав мені на вухо Бука. – Моя дівчинко! Так їм усім і треба, брехунам. Р’яні не говори про цей метод, га? – Раптом перейшов він на загадковий шепіт. – Боюся, що магією сова не дуже майстерно володіє, а ось дзьобом…

Я захлинувся від сміху. Лукас сміятися так і не зміг, але все ж таки посміхнувся. Хоча ця посмішка вийшла дещо кривуватою.

– Ти мені теж влаштувала такий сюрприз?

Так ось що турбувало його насправді!

Я витримала довгу паузу. За цей час Лукас встиг збліднути, або, швидше, вицвісти (блідо-зелена шкіра виглядала моторошно), і навіть вкритися темними плямами.

– А тобі й без прокляття нічого не світить.

Гучний подих полегшення мимоволі викликав у мене поблажливу усмішку. Які все-таки чоловіки... чоловіки! Війна війною, а самолюбство не чіпайте.

– Чи ти розраховуєш на змовливу служку?

– Ні! – люто замахав руками чаклун. – Нізащо! Як ти взагалі могла таке подумати?

І не варто набувати такого ображеного вигляду! Я й не таке могла подумати. Правду кажучи, цілком заслужено. Чутками, як то кажуть, земля гуде.

Раптова поява орчанки завадила мені добре обміркувати, з чого б Лукасу так активно переконувати «дружину» у вірності? Вже встиг відзначитись на цьому фронті?

– Фух. – Жінка витерла піт з чола рукавом сукні. – Добре, що ще не поїхали. Ось тримайте. Поїсти у дорозі вам зібрала.

– Не варто було турбуватися, – почала відмовлятися я.

Чаклун швиденько забрав пузатий вузлик.

– Дякую, господине. На ситий живіт і їхати веселіше.

– Ось-ось. І дружину свою гарненько годуй, худа вона у тебе – боляче дивитись, – кивнула Увала.

Будеш тут не худою на раціоні з хліба, води та пісній каші. А якщо суп мені раптом перепадав, то мало не синій: шматочки картоплі один одного наздоганяли.

– І бережи її. А ображатимеш...

– Не буду, – серйозно пообіцяв Лукас.

На відміну від мене Увала, здавалося, відразу взяла слово чаклуна на віру і заспокоїлася.

– Бережи себе, люба, – міцно обійняла мене орчанка. – Добра ти дівчинка.

– Скажеш таке, – пирхнула їй у плече. – Хіба відьми бувають добрими?

– І не сумнівайся. – Жінка підозріло схлипнула. Я напружено поплескала її по широкій спині. Чим не втішила? – Відчуваю від тебе світло. Яскраве таке.

Сперечатися я не стала. Згубна справа. Давно вже зрозуміла, що орчанка мені трапилася незвичайна. Чи то метиска, чи просто по життю з оригінальним поглядом на все навколо. Такій спробуй, що доведи! Швидше захрипнеш.

– Сподіваюся, ще побачимось.

– Обов'язково! – Упевнено сказала я. Адже всією душею цієї майбутньої зустрічі вже побажала.

У грудях оселилося незвичне почуття, ніби метелик вусиками лоскотав.

Дивна річ, ні з ким дружби не водила (Флорентії вистачило на два життя вперед), а поруч із орчанкою мені робилося так легко та затишно, що розлучатися не хотілося.