РОЗДІЛ 9

– Я до цієї перевірки ніякого відношення не маю, – покаявся Лукас, щойно світло від порталу розтануло в повітрі.

Як він примудрився опинитися просто за моєю спиною, знову залишилося для мене загадкою. Тихий, спритний і, здається, має здатність матеріалізуватися, коли йому заманеться.

– Добре, – коротко відгукнулася я.

– Віриш мені?

– Ага, – знизала плечима.

– Чому?

– Бо ти ніколи не вирізнявся настільки вражаючою дурістю, щоб ризикнути влаштовувати перевірки відьмі.

Ох, Всеблага… Як же важко було не відреагувати на щире здивування в його очах. І на ту радість, що промайнула в погляді, наче світло під кригою. А серце, прокляте, знову тіпнулося. Дурний мішечок із кров’ю!

– Чим ти їм відплатила?

– Про що це ти? – я зробила невинні очі.

Лукас лише криво всміхнувся:

– Облиш, Нієло. Я знаю, ти не з тих, хто спускає образу просто так. І обійматися з чоловіками в тебе в звичку не входило. Тож не бреши. Ці твої «милості» були ретельно продуманою виставою. Що чекає на моїх друзів?

– Звички змінюються з часом. Не думав про це?

Лукас склав руки на грудях і скептично вигнув брови. Під його поглядом, який, здавалося, просвічував душу до кісток, я витримала рівно три удари серця.

– Скажімо так, пристрасність твоїх стражів тепер залишиться лише предметом спогадів і балачок.

– І як надовго?

– Поки що на тиждень. А ось у Арріна, сподіваюся, мій подаруночок діятиме довше. Нехай ельф вчиться думати головою, а не чарівністю, і трохи поважати жінок.

На мить обличчя Лукаса перекосилося від жаху, а потім потьмяніло  до похмурого розуміння. Яку ж насолоду принесла мені ця коротка сцена!

– Справедливо, – нарешті мовив він. – Але жорстоко.

– Справжня відьма! – захоплено защебетав мені на вухо Бука. – Моя дівчинка. От так їм і треба, тим брехунам. Тільки, благаю, не розповідай про це сові! – він перейшов на змовницький шепіт. – Бо магією вона не дуже володіє, зате дзьобом...

Я захлинулася від сміху. Лукас не витримав і сам криво посміхнувся.

– Ти мені теж влаштувала такий сюрприз? – запитав він після паузи.

О, так ось що його насправді турбувало!

Я витримала театральну паузу. За цей час чаклун устиг сполотніти, точніше, вицвісти, бо зелений колір шкіри набув підозріло болотного відтінку, і вкрився темними плямами.

– А тобі й без прокляття нічого не світить, – спокійно відповіла я.

Полегшенням, із яким він видихнув, можна було цілу таверну обігріти. Я ледь стримала усмішку. Ну чоловіки! Хай весь світ гине, але зачепи їхнє самолюбство, і все, капітуляція.

– Чи ти, бува, не розраховуєш на змовливу служку?

– Ні! – замахав руками чаклун. – Нізащо! Як ти могла таке подумати?

І не треба таких ображених очей! Я могла б і гірше подумати, цілком заслужено. Чутками, як кажуть, земля гуде.

Та розвинути думку не судилося, у дверях з’явилася Увала, вся в турботах і з вузликом у руках.

– Фух, добре, що ще не поїхали, – витерла вона піт з чола рукавом сукні. – Ось, тримайте. У дорогу вам зібрала трохи поїсти.

– Не варто було турбуватися, – почала відмовлятися я, але Лукас миттю вихопив вузлик.

– Дякуємо, господине. На ситий живіт і шлях коротший, – урочисто мовив він.

– Ось-ось. І дружину свою гарненько годуй, худюща вона у тебе, аж дивитися боляче, – кивнула орчанка.

Худюща! Будеш тут не худою, коли харчуєшся хлібом, водою та пісною кашею. А якщо суп траплявся, то рідкий, мов відвар для мишей.

– І бережи її. А ображатимеш…

– Не буду, – серйозно пообіцяв чаклун.

І що найдивніше, Увала, здається, повірила. Видихнула з полегшенням і навіть розслабила плечі.

– Бережи себе, люба, – міцно пригорнула мене. – Добра ти дівчинка.

– Скажеш таке, – пирхнула я їй у плече. – Хіба відьми бувають добрими?

– І не сумнівайся. – Вона схлипнула. Я напружено поплескала її по спині, здається, не дуже втішно. – Від тебе світло йде, яскраве таке.

Сперечатися не стала. Орчанка мені трапилася особлива: чи метиска, чи просто жінка з власною філософією. Спробуй доведи їй щось — швидше захрипнеш.

– Сподіваюся, ще побачимось.

– Обов’язково! – відповіла я з усмішкою. І справді, щиро того хотіла.

У грудях щось затремтіло, ніби метелик крильцями зачепив серце. Дивне відчуття. Я ж ніколи особливої дружби ні з ким не водила (після Флорентії бажання заводити приятелів відпало надовго), а поруч із Увалою було так просто, тепло й по-домашньому. Розлучатися зовсім не хотілося.

Коли жінка відпустила мене, я крадькома витерла очі. Негідник вітер — дме, аж щипає!