РОЗДІЛ 8

Я зиркнула на нових знайомих. Увала здивовано підняла брови, Ольжич не квапився приховати хитру усмішку в куточках губ.

– Нієло! – голос колишнього пролунав ще гучніше й уже зовсім без жодної приязні.

Я втиснула голову в плечі й зіщулилася. Може, спробувати злитися зі скатертиною? А раптом допоможе – не помітить?

Перевертень відкрито посміювався з моєї реакції. Чи то знав більше, ніж показував, чи просто тішився з того, що «молодята» сонце зустрічають порізно. Слава богам, хоч балакучістю він не вирізнявся.

– Нієло!

Після третього поклику моя бідолашна відьомська душа не витримала.

– Я тут, – тихесенько пискнула у відповідь.

Надії на слабкий слух чаклуна не справдилися. За мить Лукас уже стояв у кухні. Куди тільки подівся його колишній спокій? В очах – справжня буря, губи стиснуті в тонку лінію, навіть шрам на щоці ніби яскравіше проступив. Ох, всеблагі боги…

Чи це тільки-но подіяла заговорена папороть? Рідко, але траплялося, що відьомська помста приходила із запізненням. Інакше чого це він так гримає?

– Добрий ранок? – піднялася я зі стільця. Вийшло більше запитання, ніж привітання.

У відповідь — лише важкий погляд з-під насуплених брів і гучне дихання. Моя мила усмішка цього разу не подіяла. Лукас напружено вдивлявся мені в обличчя. Ось вляпалася…

Як відчувала, що поспішила з покаранням! А він же не тішився з Увалою, як мені привиділося. Зате тепер його колір міг би посперечатися з орчим, а там і пухирці вискочать – буде як огірок.

– Де ти пропадала? – нарешті вирвалося з уст мого «чоловіка».

Я аж язика проковтнула. Дивіться-но! Руки на грудях, ноги розставлені, підборіддя вперед – справжній ревнивий чоловік! Тепер зрозуміло, від кого Бука нахапався таких замашок. Коли тільки встиг?

– А ти? – не поступаючись в упертості, зробила крок уперед я.

Куди подівся страх? У середині знову загорівся вогонь шкідливості, аж спину обдало, наче окропом.

– У стайні, – блиснув очима Лукас. – Готував хорсарів для подорожі.

Я непомітно втягнула повітря носом, чітко відрізнивши запах сіна, пряного листя, поту й… ага! То не здалося!

«От і дожилася, відьмо! – хмикнула про себе. – Незабаром правдивість слів чоловіка перевірятимеш обнюхуванням».

Ольжич не втримався й голосно хмикнув у кулак. Звісно, його нюх кращий за мій. Хитрий перевертень усе давно зрозумів.

– Повернувся до кімнати, а тебе немає, – неохоче, наче через силу, сказав Лукас.

У присутності свідків це визнання прозвучало дивно. Де обурення, де грізний крик? Прокляття, зрештою? Терпіння цього чоловіка доведе мене до сказу. Як би ще підкинути йому гострих відчуттів, аби побачити справжнє обличчя?

– Я спустилася поснідати, – пробелькотіла я й різко плюхнулася на стілець. Не казати ж, що безглуздо кинулася шукати його, не дочекавшись у кімнаті. З ревнощів…

Ледь не відбила куприк. Ноги відмовилися тримати.

Ми б і далі сиділи, свердлячи одне одного похмурими поглядами, якби не втрутилася «солодка парочка».

– Треба ж, як час змінює людей, – кинув Ольжич. – А всього пів року не бачилися.

Насмішку Лукас пропустив повз вуха, лише зиркнув на нього злим прищуром.

– Зголоднів? – підхопила Увала.

– Що? – насупився Лукас.

– Снідати будеш?

– Збери з собою, дорогою перекушу. Час вирушати.

– Ні, любий, краще зараз добре поснідай, – затялася жінка. – Дивись, і той кілок, що встряв тобі в горлянку, проскочить. Бо вже позеленів від голоду. Страшно дивитися.

На кухні запала тиша. Лише вітер за вікном насвистував веселу мелодію. Напруження розрядив сам Лукас, розсміявшись першим. Інші одразу підхопили.

Я з гордістю глянула на орчанку. Сказати чаклунові, що він позеленів із голоду! Це або велика сміливість, або страшенна дурість. Особливо, знаючи його прізвисько…

Але дивина – Лукас послухався. Очистив одяг заклинанням, сів поруч зі мною й неквапливо поснідав. На будь-яку тему підтримував розмову, а я дедалі більше відмовчувалася й намагалася вловити його думки. Хотіла зрозуміти, чим він керується, чого чекати в наступну мить. Та загадка не піддавалася.

Попросивши Ольжича наглянути за підготовкою хорсарів, Лукас витягнув мене з кухні.

Ми непомітно пройшли коридор, головний зал, піднялися сходами. Його рука міцно, але дбайливо обіймала мене за талію.

– Зелена шкіра? – вигнув брову він. – Серйозно?

– Головнокомандувач? Шалений? – підіграла я його подиву. – Серйозно?

– Вже доповіли?

Я скупо кивнула. Пояснень від нього годі було чекати.

– І на хвилинку не можна залишити тебе саму, – пробурмотів він.

– Так і не залишав би… Не втримався від багаторічної звички тікати зранку?