ГЛАВА 8

Я зиркнула на нових знайомих. Увала підняла брови в німому здивуванні, Ольжич не став ховати хитру усмішку в куточках губ.

– Ніело! – прозвучало голосніше від колишнього і ось якось зовсім далеко від приязні.

Я втиснула голову в плечі і сутулилася. Може спробувати злитися зі скатертиною? А як допоможе і не помітить?

Перевертень відкрито посміювався над моєю такою реакцією. Чи то знав більше, ніж показував, чи так дивувався, чому молодята порізно сонце зустрічають, і веселився. Слава богам, хоч балакучістю не відрізнявся.

– Ніело!

Після третього вимогливого поклику відьомська душа не витримала.

– Я тут, – зовсім тихенько пискнула у відповідь.

Надії на слабкий слух чаклуна не виправдалися. Буквально за мить Лукас увійшов у кухню. Куди тільки подівся колишній спокій? В очах – справжня темна буря, губи вперто стиснуті в тонку смужку, і навіть шрам ніби яскравіше проступив на обличчі. Ох, всеблагі боги...

Ефект від миття в заговореної папороті міг проявитися пізніше задуманого. Рідко, але таке бувало. Мабуть, чаклуна відьомська помста щойно наздогнала. Інакше чого це йому так верещати?

– Добрий ранок? – Я підвелася зі стільця.

Замість привітання вийшло запитання.

Тяжкий погляд з-під насуплених брів у відповідь голосному диханню – от і вся відповідь від чоловіка. І мила посмішка не врятувала, як раніше. Лукас і бровою не повів, напружено вдивляючись мені в обличчя. Ось вляпалась…

Як відчувала, що поспішила з розправою! Виявилося ж, чоловік не тішився з Увалою, а кольором шкіри зараз міг затьмарити будь-якого орка... Ще й пухирці скоро вискочать, зробивши чоловіка дуже схожим на огірок.

– Де ти пропадала? – Видав мій так званий чоловік.

Я як почула, так і язик проковтнула. Подивіться! Руки на грудях склав, ноги розставив на ширину плечей, підборіддя випнув – справжній ревнивий чоловік намалювався! Схоже, тепер я розумію, від кого Бука заразився такими настроями... Коли лише встиг?

Правду кажуть, узявся за діло, як воша за тіло.

– А ти? – не поступаючись упертості, посунулася вперед я.

Куди тільки страх подівся? Всередині знову загорівся вогонь шкідливості. Спину ніби окропом обдало!

– У стайні, – блиснув очима чоловік. – Готував нам хорсарів для подорожі.

Я якомога непомітніше потягла носом повітря, чудово розібравши аромати сіна, пряного листя, поту і... М-так.

Треба ж! А я ще гадала, звідки взявся цей неприємний запашок... Бач, не здалося-таки!

«От вам і нюх, як у собаки… – нервово хмикнула про себе. – Дожила, відьмо! Незабаром правдивість слів «чоловіка» визначатимеш обнюхуванням...»

Ольжич голосно хмикнув у кулак, приховував сміх, і це йому погано вдавалось. Звичайно, його нюх кращий за відьомський. Хитрий перевертень давно про все здогадався!

– Повернувся до кімнати, а тебе немає, — неохоче, ніби зробив величезне зусилля над собою, сказав раптом Лукас.

Серед ненавмисних свідків незручне визнання прозвучало зовсім дико. Де претензії, крик та бризки слиною? Прокляття, нарешті!

Ні, терпіння цього чаклуна скоро позбавить мене здорового глузду! Чим ще нагородити чоловіка, щоб побачити його справжнє обличчя?

– Я спустилася поснідати, – промимрила, різко осівши назад на стілець. Не казати ж, що безглуздо кинулася на пошуки чаклуна, не дочекавшись того в кімнаті! Від ревнощів…

Ледве куприк собі не відбила. Ноги відмовилися тримати.

Ми так і продовжили б свердлити один одного похмурими поглядами, не вплутайся «солодка парочка», як я про себе вже прозвала перевертня та орчанку.

– Треба ж, як час міняє людей, – зауважив Ольжич. – А всього пів року не бачилися.

Насмішку Лукас пропустив повз себе, лише обдарував чоловіка промовистим злим прищуром.

– Зголоднів? – Підіграла чоловікові Увала.

– Що? – насупився чаклун.

– Снідати, кажу, будеш?

Лукас відмахнувся:

– Збери з собою, дорогою щось перекушу. Час вирушати.

– Ні, любий, ти краще зараз добре поснідай, – раптом затялася жінка. – Дивишся, і той кілок, що встряв тобі посеред горлянки, проскочить та настрій поліпшиться. А то вже позеленів від голоду. Страшно дивитись.

На кухні запанувала мовчанка. Лише вітер за вікном наспівував якусь веселу пісню. Напруження розрядив сам Лукас, розсміявшись першим. Інші одразу ж підхопили його веселість.

Я з гордістю глянула на орчанку. Тільки смілива жінка могла припустити, що чаклун позеленів з голоду. Або жахливо дурна… Особливо якщо врахувати багатозначне прізвисько цього чаклуна…

Дивна річ, але Лукас справді послухався господиню таверни, очисним заклинанням прибрав неприємний запах зі свого одягу, вибрав місце за столом зі мною поряд, неквапливо та ситно поснідав. Розмову він майстерно підтримував на будь-які теми, я все більше відмовчувалась та прислухалася до чаклуна. Намагалася розгадати цю загадку, зрозуміти, як мислить чоловік і чого від нього чекати наступного моменту.