ГЛАВА 7

Мирний сон перервався гуркотом, блискавкою та лайкою.

– Що? Де?

Кокон з ковдри – вкрай тепла штука та пекельне лігво, якщо раптом треба швидко вибратися. Ледве впоралася з пуховим звіром, схопилася на ноги і прийняла бойову стійку біля ліжка. Найманцям із червоного клану я навряд чи буду гідним супротивником, але якщо не скалічу, то хоча б покусаю нападників. Недарма ж завжди старанно стежила за зубами, як відчувала – зійдуть за зброю!

У тьмяному світлі від каміна очманіло оглянула кімнату – нікого.

Лише на половині ліжка чаклуна був великий темний пакунок.

Шум, що розбудив мене, виявився сигналом залишених чар. Іскри від захисного заклинання я спросоння сприйняла за блискавку. Приглушеним чханням страждав Лукас, намагаючись вибратися з тісних обіймів пледа.

Як порушник мого захисного поля, чоловік був знерухомлений магією, зв’язаний по руках і ногах, а ще страшенно злий. А ось не треба було потикатися до сплячої відьмочки! Поділом спокуснику!

– Ага! – Переможно вигукнула я. – Попався?! Покусився-таки? Ось я зараз яа-а-ак...

– Проклянеш, – флегматично завершив чаклун за мене. – Я пам'ятаю, так. Можеш починати.

І ось якось одразу мені розхотілося помститися. Що за задоволення, коли отримав на капость дозвіл? Жодного!

Лукас, нарешті, нейтралізував моє захисне заклинання, виплутався з полону і, невдоволено зиркнувши на мене, ніби я обвалила на його голову всі гріхи роду, відвернувся. Подивіться, які ми ніжні!

Свердлячи чоловічу спину задумливим поглядом, я гадала: а може, переборщила з капостями і заговорена папороть уже зайва? Якщо дати корінь білої півонії зараз, то ранкових неприємностей можна буде уникнути.

Я нерішуче потяглася до чаклуна:

– Лу…

– Спи, Ніело, – категорично обрубав він.

Ну і добре! Не дуже й хотілося! І якщо що – сам винен! Відьомська справа коротка: помстилася і забула, потім ще кілька разів помстилася. Пам'ять-то дівоча.

Вмістившись зручніше на боці обличчям до вікна, я спробувала заснути. Повторно заклинання не читала. Не полізе ж Лукас туди, де вже його шибануло?

Цього разу щасливий сон швидко не йшов. Відволікало тихе дихання Лукаса, тепло його тіла, яке я відчувала, навіть не стикаючись спинами. І набридливі думки про Буку. Гуляйко, а не фамільяр! І де його носить?

А ще набридливим черв'ячком усередині свербіла совість. Мовляв, не варто так часто і випробовувати терпіння єдиного захисника. Нерівна година, Лукас добровільно здасть мене в руки найманцям з червоного клану або, гірше, Агафтії.

Напади зображати із себе благородну леді я придушила на корені. Ще чого! Зв'язався з відьмою, хай відьму, ні, відьмищу і терпить! І подивимося, наскільки довговічним є його «вірно, щасливо». Що-що, а тяжкі умови для випробування чаклунських почуттів я забезпечу! На такій бойовій ноті, показово голосно сопучи в подушку, я здалася у владу сну.

А вранці, коли яскраве світило вже сліпило очі, у цьому величезному ліжку я прокинулася... одна. Про присутність поряд чоловіка нагадували лише злегка прим'ята подушка та залишений на кріслі вовняний плед.

На мить я навіть пошкодувала про власну заяву, що не хочу прокидатися поруч із Лукасом. Але ця мить слабкості, слава Всеблагій богині, швидко пройшла, безслідно зникнувши в ранкових думах і турботах.

Привела себе до ладу я досить скоро. Хоч волосся, що нагадує зараз клубок змій, простому гребінцю не піддалося, заговорений впорався з заплутаними пасмами за дві секунди. Ось вона, чарівна сила магії! Як добре знову жити повноцінною магічкою, а не безправною служкою.

Нехай магія більшою мірою для мене залишалася невідомим світом, але які мої роки. Навчуся, надолужу втрачене, вивчу незвідане. Так.

Настрій був як яскравий сонячний день за вікном. Трохи притупляла мою радість невідомість, куди поділися мої чоловіки. Точніше, фамільяр та тимчасовий захисник. Так, напевно, правильніше його називати, заздалегідь звикаючи до суто корисливих відносин між нами. Мені потрібний захист, йому... А ось у цьому ще доведеться розібратися.

У «велику та світлу» з боку чаклуна досі не вірилося.

Чекати на Лукаса в кімнаті я не стала. Сміливо спустилася вниз. Вчорашніх завсідників у головному залі не спостерігалося. Втім, як і господарки. Трохи потоптавшись між порожніми столиками, я ризикнула пошукати живих самостійно. По сліду насиченого аромату кориці та ванілі пірнула у вузький коридорчик, що сховався за темною завісою позаду стійки.

Незабаром я почула знайомий жіночий голосок:

– Тепер тобі добре, любий?

Тут же й застигла на місці, наче лобом на стіну напоролася.

Увала та…

– Не бійся, ще бери. Від мене не зменшиться.

Перед очима промайнули картинки одна страшніша за іншу! Живіт підвело. Невже зараз усе повториться? Лукас там із нею, а мені... А я?

Ох, скільки ще випробувань зможу витерпіти? Всеблага богиню, помилуй нерозумну відьму!

Даруй мені знак, щоб не поспішала назустріч новій зраді. Будь милостива до своєї дочки.