РОЗДІЛ 7

Мирний сон розірвали гуркіт, блискавка й лайка.

– Що? Де?

Кокон із ковдри — річ тепла, але перетворюється на пекельне лігво, коли треба швидко вибратися. Ледве впоралася з пуховим чудовиськом, схопилася на ноги й прийняла бойову стійку біля ліжка. Найманцям червоного клану я, може, й не рівня, але якщо не скалічу, то хоч покусаю. Недарма ж завжди ретельно стежила за зубами! Відчувала, що зійдуть за зброю.

У тьмяному світлі каміна очманіло оглянула кімнату — нікого. Лише на половині ліжка чаклуна громіздився темний пакунок.

Шум виявився сигналом від захисних чарів. Іскри від заклинання я спросоння сприйняла за блискавку. А приглушене чхання належало Лукасу, який марно намагався виплутатися з тісних обіймів пледа.

Як порушник мого поля він опинився зв’язаний по руках і ногах, знерухомлений магією. І страшенно злий. А що? Не треба було тикатися до сплячої відьмочки! Поділом йому, спокуснику!

– Ага! – переможно вигукнула я. – Попався? Покусився-таки? Ось я зараз як…

– Проклянеш, – флегматично підказав Лукас. – Я пам’ятаю. Можеш починати.

І одразу якось перехотілося. Ну що за задоволення, коли тобі на капость ще й дозвіл дають? Жодного.

Чаклун зрештою знешкодив моє закляття, виплутався з полону й, кинувши на мене невдоволений погляд — ніби я на його голову звалила всі гріхи світу, — відвернувся. Гляньте-но який ніжний!

Свердлячи йому спину поглядом, я міркувала: може, переборщила? І заговорена папороть була зайвою? Якщо дати корінь білої півонії зараз, то ранкових наслідків можна уникнути…

Я нерішуче потяглася до нього:

– Лу…

– Спи, Нієло, – різко обірвав він.

Ну й добре! Не дуже й хотілося. І якщо що — сам винен. Відьомська справа коротка: помстилася й забула, потім ще кілька разів помстилася. Бо пам’ять дівоча, але злопам’ятна.

Вмостившись на боці обличчям до вікна, я спробувала заснути. Повторно закляття не читала. Не полізе ж Лукас туди, де його вже шибануло?

Та сон довго не приходив. Заважало тихе дихання поруч і тепло його тіла, яке відчувалося навіть без дотику. І, звісно, думки про Буку. Гуляйко, а не фамільяр! Де його носить?

А ще совість свербіла, мов набридливий черв’як: чи не надто часто я випробовую терпіння єдиного захисника? А як він добровільно здасть мене найманцям червоного клану чи, ще гірше, Агафтії?

Бажання вдавати із себе шляхетну леді я придушила на корені. Зв’язався з відьмою — хай терпить відьму, ні, відьмищу! І нехай покаже, наскільки довговічне його «вірно, щасливо». Що-що, а умови для випробування чаклунських почуттів я забезпечу!

На такій войовничій ноті, показово голосно сопучи в подушку, я здалася у владу сну.

…А вранці, коли сонце вже сліпило очі, я прокинулася в цьому велетенському ліжку сама. Лише злегка прим’ята подушка та вовняний плед на кріслі нагадували про Лукаса.

На мить пошкодувала про власну заяву, що не хочу прокидатися поруч із ним. Але хвиля слабкості швидко спала, розчинилася у ранкових турботах.

До ладу я привела себе швидко. Хоч волосся й скидалося на клубок змій, заговорений гребінець розплутав пасма за дві секунди. Ось вона, магія! Як добре знову жити відьмою, а не безправною служницею.

Так, моя магія все ще була непевною, але які мої роки? Навчуся, надолужу, вивчу. Обов’язково.

Настрій був світлий, як сонце за вікном. Лише трохи затьмарювало невідоме: де мої чоловіки? Тобто фамільяр і тимчасовий захисник. Саме так його й варто називати, заздалегідь звикаючи до суто практичних стосунків. Мені потрібен захист, йому… а от із цим ще треба розібратися.

У «велике та світле» з його боку я все ще не вірила.

Чекати Лукаса в кімнаті не стала. Сміливо спустилася вниз. Вчорашніх завсідників у залі не було, як і господині. Трохи потоптавшись між порожніми столами, я вирішила пошукати живих самостійно. За ароматом кориці й ванілі прослизнула у вузький коридорчик за темною завісою позаду стійки.

Незабаром почула знайомий голос:

– Тепер тобі добре, любий?

Я застигла на місці, наче в стіну врізалася.

Увала та…

– Не бійся, ще бери. Від мене не збідніє.

Перед очима одна за одною майнули картинки — одна страшніша за іншу. Живіт скрутило. Невже все повторюється? Лукас там із нею, а мені… А я?..

Всеблага богине, скільки ще випробувань ти мені приготувала? Помилуй нерозумну відьму! Даруй знак, аби я не поспішала назустріч новій зраді. Будь милостива до своєї доньки.

Кілька миттєвостей я стояла із заплющеними очима, чекаючи. Потім розплющила одне око й озирнулася. Земля не розкрилася, небо не впало, стіни не затремтіли.

Звела голову й уважно вдивилася у дерев’яне склепіння. Ні, знамен не передбачається. Отже, доведеться самій вершити свою долю. А хіба колись було інакше?

Ху-ух! Видихнула й рвонула за ріг, прямо на голос зухвалої орчанки.

Ну я зараз когось як приголублю…