ГЛАВА 5

За мить ми опинилися в порожньому провулку якогось містечка.

Від швидкого переходу крізь простір в мене збунтувалося нутро. Сніданок погрожував з'явитися назовні. Тому довелося перечекати напад нудоти та запаморочення, лобом притулившись до плеча чоловіка. Запах Лукаса завжди мені подобався і тепер діяв як заспокійливе.

– Ти ж сказав, що магія в лісі нестабільна, – не забула нагадати зраднику, як тільки трохи полегшало.

І тицьнула пальцем кудись у район його грудей. Ледве палець не зламала. Кам'яний. Ну, кам'яний же!

– Збрехав.

Він так легко в цьому зізнався, що я аж рота роззявила. Що за справи? Я так не граю!

– Чому?

Відчувала ж: десь у його дбайливості і поступливості є підступ!

Лукас дбайливо опустив мене на землю. Довелося спиною припасти до стіни. Не хотілося перевіряти ноги на міцність. Широкий камінь приємно холодив спину. Я ніколи ще не подорожувала за допомогою порталів. Хто знає, як відреагує шкідливий відьомський організм?

– Чому ж не скористався порталом раніше, коли міг? – Задала я наступне питання, зрозумівши, що на попереднє Лукас відповідати зовсім не збирається.

І знову похмуре мовчання замість слів.

– Знущався? – зло примружилася.

Так і знала! Він зовсім не змінився! Не здивуюся, якщо ще й метеликам крильця обриває, спостерігаючи за їхніми муками. Як колись насолоджувався моїми.

– Чи сподобалося тобі сміятися над відьмою? Насолодився?

– Ні! Я зовсім не…

– Не вірю! – зневажливо зморщила носа я, різко перериваючи його. Не варто і шансу давати на черговий обман!

– У мене й на думці не було знущатися з тебе! – уперто випнув підборіддя чаклун. – Ти знову все переінакшуєш, Нієло!

– Тоді чому ти не відкрив портал раніше? Навіщо було йти лісом?

– Та, бо я тягнув час! – Запально видав Лукас. І, помітивши мою цікавість, уже спокійніше продовжив. Хоч і явно не хотів цього: – Кортіло побути з тобою довше.

– Навіщо?

Бука пирхнув, а варто було мені зиркнути в його бік, демонстративно закотив очі. Хитра мордочка кажана найясніше казала, що він давно зрозумів причину вчинку чаклуна і тепер просто знущається з нездогадливості деяких. Подивіться на цього розумника!

– Думав, звикнеш, трохи відтанеш і станеш ставитися до мене без побоювання, легше приймеш як пару.

Його визнання лягло лікувальним бальзамом на мою змучену душу. Але виду я не подала, навпаки, насупилась і гордовито підняла носа:

– Цього не сталося.

– Бачу, – важко зітхнув він. – Ходімо.

І що, жодних з’ясувань, пояснень та присяг не буде? Ось зовсім нічого? Шкода. Навіть шкідлива відьомська натура в мені тужно стиснула губи.

Я зиркнула на дивно притихлого Бука і попленталася слідом за чаклуном. Кажан, заплющивши очі, захоплено зображував сплячого. Мабуть, відчайдушно не хотів втручатися у чергові з’ясування відносин. Що ж. Його вибір. Не все ж йому бути третьою стороною між нами.

– Де це ми?

– У Лораталі.

Я ще раз озирнулася, вишукуючи щось знайоме у вузькій вуличці та кам'яній бруківці. Навіть рідкісних перехожих поки не зустрілося. Нахмурилася, бажаючи, щоб ось-ось – і пам'ять підкинула відповідь. Але на жаль. Я тут все ж таки була вперше.

– Де?

– Біля північного кордону сьомого королівства.

Бука свиснув. Спить він, ага! Удавальник!

Легше сказати, що не біля північного кордону, а у лихого на порозі.

– І що ми тут забули? – Невдоволення приховати не вдалося.

– Переночуємо у таверні, а завтра вирушимо в дорогу, – охоче відповів Лукас. – Звідси верхи півдня шляху до мого будинку.

І чого це він розпоряджається? А?!

– Я до тебе в гості не просилася, – не прогаяла нагоду нагадати йому я.

Різка зупинка чоловіка ледь не коштувала цілісності та безпеки моєму акуратному носику. Каменюка ж!

 – Ге-ей! Легше!

Чаклун відьомське обурення обділив увагою. Довго дивився на мене з-під насуплених брів, аж поки не заговорив. І на відміну від похмурого виразу обличчя, голос його був спокійним, рівним.

– Ти волієш залишитися на вулицях серед реальної загрози?

– Ой, я тебе прошу! – легковажно махнула рукою я, хоробрячись напоказ. – Яка тут загроза?

Немов у насмішку тут же біля моїх ніг заворушилося листя. Я насторожилася, примружившись. У темно-сірому клубку, що вискочив із купки сміття, насилу впізнала двох щурів. Досить жирних, з довгими хвостами та нахабними чорними намистинами очей. Гризуни? Усередині все обмерло.

Лукас схрестив руки на грудях. Я не обманювалася на його рахунок, чоловік нічого не забував. Нехай і ніяк не відреагував на мою гидливість і нервове сіпання. Не те щоб я боялася цих тварин, але після десятирічного сусідства з такими в коморі, де доводилося жити, одна згадка щурів викликала в мені неприємне тремтіння! Бр-р!