РОЗДІЛ 5

За мить ми опинилися в безлюдному провулку якогось містечка.

Від стрімкого переходу крізь простір у мене заворушилось нутро — їжа явно зібралася вирватися назовні. Тож я перечекала напад нудоти та запаморочення, лобом притулившись до плеча Лукаса. Його запах завжди подобався мені, а зараз діяв ще й як заспокійливе.

– Ти ж казав, що магія в лісі нестабільна, – одразу нагадала зрадникові, щойно трохи відпустило.

І тицьнула пальцем йому в груди. Ледь палець не зламала — кам’яний! Ну точно ж кам’яний!

– Збрехав.

Зізнався він так легко, що я аж рота роззявила. Що за несправедливість? Я так не граюся!

– Чому?

Відчувала ж — у його дбайливості та покірності криється підступ!

Лукас обережно опустив мене на землю. Я мимоволі притулилася спиною до холодного кам’яного муру — не хотілося перевіряти ноги на міцність. Я ж уперше подорожувала через портал. Хто його знає, як на це зреагує шкідливий відьомський організм?

– То чому ж ти не скористався порталом раніше? – знову запитала я, зрозумівши, що на попереднє питання він відповідати не збирається.

Замість слів — знайоме похмуре мовчання.

– Знущався? – звузила очі.

Ага, так і знала! Він не змінився анітрохи! Не здивуюся, якщо метеликам досі крильця обриває — просто так, заради видовища. Як колись — з моїми почуттями.

– Хотів насолодитися видовищем, як бідна відьма страждає?

– Ні! Я зовсім не…

– Не вірю! – перебила я різко, зневажливо зморщивши носа. Не варто й шансу давати на нову брехню.

– У мене й думки не було знущатися з тебе! – Лукас уперто випнув підборіддя. – Ти знову все перекручуєш, Нієло!

– То чому ж не відкрив портал? Чому довів мене до божевілля своїм походом через хащі?

– Бо тягнув час! – нарешті зірвався він. Але вже за мить, помітивши мою зацікавленість, зітхнув і спокійніше додав: – Хотів побути з тобою довше.

– Навіщо?

Бука пирхнув. Щойно я зиркнула в його бік — демонстративно закотив очі. Хитра мордочка кажана красномовно свідчила, що він усе давно зрозумів і тепер відкрито знущається з чийогось непроникливого чола. Ну подивіться на цього всезнайка!

– Думав, звикнеш трохи, відтанеш... і почнеш ставитися до мене без страху. Щоб легше було прийняти як пару.

Його слова лягли бальзамом на мою змучену душу. Але я гордо підняла підборіддя, не подавши й виду:

– Цього не сталося.

– Бачу, – зітхнув він. – Ходімо.

І все? Жодних пояснень, з’ясувань, пристрасних монологів? Шкода. Навіть моя шкідлива відьомська натура стиснула губи з розчаруванням.

Я кинула погляд на дивно притихлого Бука й попленталася слідом. Кажан, заплющивши очі, удавав сплячого. Мабуть, щосили намагався не втручатися в черговий конфлікт. Що ж, його вибір. Не все ж йому бути третьою стороною між нами.

– Де ми?

– У Лораталі.

Я ще раз озирнулася, намагаючись упізнати щось знайоме в вузькій вуличці та кам’яній бруківці. Навіть перехожих не видно. Зморщила чоло, чекаючи, що пам’ять підкине відповідь… Дарма. Тут я вперше.

– Це де?

– Біля північного кордону Сьомого королівства.

Бука свиснув. Ага, «спить» він, як же!

Легше сказати, що ми у самого лихого на подвір’ї.

– І що ми тут забули? – невдоволення бриніло в кожному слові.

– Переночуємо в таверні. А завтра вирушимо далі. Звідси до мого дому — півдня верхи.

Ага, вже розпоряджається, як у себе вдома.

– Я до тебе в гості не просилася, – нагадала я.

Різка зупинка Лукаса ледь не завершилась для мого носа зустріччю з його кам’яною спиною.

– Гей! Обережніше!

Але чаклун обурення проігнорував. Довго дивився на мене з-під насуплених брів, перш ніж заговорив. Голос його, на відміну від виразу обличчя, звучав спокійно й рівно:

– Ти волієш залишитися на вулиці? Сам на сам із загрозою?

– Ой, не драматизуй, – махнула я рукою. – Яка ще загроза?

І тут же просто біля моїх ніг заворушилося листя. Я примружилася — з купи сміття вискочили два щури. Жирні, з довгими хвостами та нахабними блискучими очима.

Гризуни. Все всередині обмерло.

Лукас схрестив руки на грудях. Не обманюйся — нічого він не забув. Просто мовчки спостерігав, як мене пересмикнуло.

Я, звісно, не боялася цих тварюк. Але після десяти років сусідства з ними в коморі... тільки згадка викликала тремтіння. Бр-р.

– І не побоїшся найманців, аби тільки насолити мені? – тихо поцікавився він.

Знав, на що тиснути. Я розгублено прикусила губу.

З одного боку — силу повернула, можу й сама. Не потрібен мені цей чаклун! Зовсім!