ГЛАВА 4

Я чудово здогадалася про причину його зіпсованого настрою. І ця думка чомусь обпекла серце вогнем. Як багато він чув? Що тепер?

– Лукасе, – не знаючи, чого саме боюся, прикусила нижню губу. Думки не складалися у слова.

– Усі прянощі зібрала? – Перебив він і, дочекавшись мого слабкого кивка, відвернувся. – Тоді поспішай. Ми й так тут затримались.

Риба виявилася дивовижною на смак. І навіть без трав, які я, звичайно, не зібрала, не здавалася прісною. Але похмуре мовчання моїх супутників біля багаття псувало мені настрій. І сніданок не радував, і сонячний день, рідкісний гість пізньої осені, теж.

Р’яну чаклун так і не випустив для повноцінного втілення і на мене намагався не дивитись, дедалі більше мовчав. Кілька разів я намагалася завести розмову, але вона якось сама по собі згасала. Оскільки провину за собою навіть подумки вперто заперечувала, я теж замовкла, збираючись у дорогу. Ось тобі й добрий ранок, відьмо!

Поки перебирала плечову сумку, чи не забула чогось, Бука висів на нижній гілці дуба. Відсутній, глибоко задумливий погляд кажана діяв мені на нерви.

Поки ми займалися промовистими переглядами, Лукас не заважав. Зі сторони його дії виглядали чіткими, налагодженими, точно за давно відпрацьованою схемою. Здавалося, він і кілька секунд не марнував. За допомогою магії підчистив сліди нашої ночівлі, і незабаром галявина виглядала такою ж незайманою, як і до нашого вторгнення. Я байдуже спостерігала за його роботою, але коли чаклун взявся за знищення чарівної тканини, не стрималася і втрутилася.

Хіба ж можна губити таку красу?

Довго чинити опір чоловік не став, віддав матерію мені. Правда, так і не зрозумів жіночого хвилювання, раз продовжував ще кілька довгих миттєй дивитися з подивом. Дбайливо склавши тканину і сховавши її в сумку, я притихла. І навіть подумки не зізналася, що просто хотіла мати щось від Лукаса, створене ним, що несе частинку його суті. Дурниці це все. Просто пожаліла майстерне, вишукане чаклунство. Нічого більше.

– Ти швидко впорався, – відзначила, коли ми ледве відійшли від галявини, обравши шлях вузькою стежкою.

Яскраво-синіми чарами, що набули форми кинджалу, Лукас розчищав мені дорогу.

– Ти ж поспішала до міста, – відповів спокійним тоном він, а все одно прозвучало звинуваченням.

Я не попалася на цей прийом, пускаючись у пояснення або, що гірше, виправдання. Набагато важливіше було натиснути те, що цікавило мене саме зараз.

– У відьомському лісі завжди магія нестабільна?

Чоловік кинув швидкоплинний погляд через плече.

– Так, – якось напружено сказав він.

– Тоді чому сам ти використовуєш чари за будь-якої можливості?

Лукас одразу з відповіддю не знайшовся. Лише з кроку збився, але швидко пішов як ні в чому не бувало.

– Можливо, скажеш, безконтрольна магія не є небезпечною? – продовжувала наполягати я, свердлячи його спину важким поглядом.

– Гх-м… – кашлянув у кулак він.

Ага! Не чекав незручних питань? Я було здійнялася і тут же впала духом. Чому не подумала про це раніше, дозволивши обдурити себе? Що за хвороба: постійно приймати слова Лукаса на віру?

– Мабуть, боги-покровителі на моїй стороні, – не надто переконливо промовив чоловік. – Просто щастить.

Прямого погляду в очі він уникав – і це сказало краще за будь-які слова. Бреше. Адже бреше!

– Але ти маєш рацію. Даремно ризикувати ні до чого. – Лукас перестав чаклувати, замінивши магічний кинджал на звичайний зі сталі.

Незмінно дурніти в присутності цього зрадника і вічно потрапляти під його хитрощі – моє особисте прокляття?

Подальші запитання я залишила при собі. Не те що казати – бачити чаклуна зараз не хотілося! У грудях знову з'явилося неприємне печіння розчарування. І обіцяла ж самій собі не чекати від Лукаса нічого доброго! І на тобі… вкотре попалася.

Найсильніше я шкодувала лише про одне: не перевірила запаси чарів. Треба було не слухати чоловіка і спробувати серйозно почаклувати вночі, коли вплив місяця найсильніший. Можливо, і родова магія озвалася б? Десять років тому мені жодного разу не вдалося випробувати її. Відьми ковена стверджували, що варто ще трохи почекати, підрости, зміцніти духом і здатність володіти місячними стежками – рідкість навіть серед відьом місячного сяйва, – імовірно, відкриється.

Тітонька ж була впевнена, що слабка кров не варта особливої ​​сили, тому богиня і не дає її мені, не треба і сподіватися на інше. Грішно зізнатися, але більше вірилося у друге, хоча нестерпно хотілося першого. Жодної версії не судилося пройти перевірку на правдивість. Завадило покарання.

І ось через десять років у мені знову прокинулася надія на краще. Несміливе «а раптом» розливалося всередині бентежним передчуттям дива.

Поспішати магічити не стала. Так довго не пробувала себе в чарах, що починати щось особливе вдень, без належної підтримки нічного світила, було схоже на несусвітню дурість. Результат міг жахнути. Інша справа – дрібні витівки. Але й для них зараз настрій зник. Залишалося терпляче дочекатися ночі і спробувати втекти. Брехуни в попутниках мені не потрібні!