РОЗДІЛ 4

Я чудово здогадувалася, чому в нього такий зіпсований настрій. І ця здогадка чомусь обпекла серце полум’ям. Скільки він чув? І що тепер?

– Лукасе… – несміливо вимовила, прикусивши нижню губу. Навіть не знала, чого саме боюсь. Думки не складалися у слова.

– Усі прянощі зібрала? – перебив він. Дочекавшись мого кивка, відвернувся: – Тоді поспішай. Ми й так забарились.

Риба виявилася напрочуд смачною. І навіть без тих трав, які я, звісно, не зібрала, вона не здавалася прісною. Але похмуре мовчання моїх супутників псувало мені настрій. І сніданок не радував, і сонячний день, такий рідкісний гість пізньої осені, теж.

Р’яну чаклун так і не випустив повністю, а на мене намагався не дивитися. Ставав дедалі мовчазнішим. Кілька разів я намагалася завести розмову, але вона якось сама собою згасала. Оскільки навіть подумки вперто заперечувала свою провину, то й я замовкла. Збиралася в дорогу в гордій тиші. Ото вже добрий ранок, відьмо!

Перебираючи речі в плечовій сумці – чи нічого не забула, – краєм ока помітила Буку. Він висів на нижній гілці дуба, з таким задумливим поглядом, що мене це почало дратувати. Не кажи мені, що в тебе теж поганий настрій!

Поки ми з Букою обмінювались багатозначними поглядами, Лукас не втручався. Його дії виглядали точними й відпрацьованими, ніби за схемою: ані секунди марно. За допомогою магії він підчистив сліди нашої ночівлі, і невдовзі галявина знову виглядала цілком незайманою.

Я байдуже спостерігала за цим дійством, поки він не взявся за чарівну тканину. От тут я не витримала.

– Хіба можна псувати таку красу?

Чинити опір чоловік довго не став – просто простягнув мені матерію. Щоправда, подив у його очах тримався ще кілька миттєвостей. Я дбайливо склала тканину і сховала її в сумку. Навіть подумки не зізналася, що просто хотіла мати щось його. Створене ним. Що несе частинку його суті.

Ні, дурниці це все. Просто пожаліла вишукану, майстерну роботу. І тільки.

– Ти швидко впорався, – обізвалася вже дорогою, коли ми йшли вузькою стежкою, а Лукас попереду розчищав шлях чарами у формі синього кинджала.

– Ти ж поспішала до міста, – спокійно відповів він. Але якось… з натяком. Наче звинувачення.

Я не піддалася на цю наживку: жодних виправдань. Натомість натиснула туди, де мені свербіло:

– У відьомському лісі завжди така нестабільна магія?

Він швидко зиркнув через плече:

– Так, – відповів коротко, якось напружено.

– Тоді чому ти сам використовуєш чари при кожній нагоді?

На мить він затнувся, навіть з кроку збився, але вдавано спокійно пішов далі.

– Може, скажеш, що безконтрольна магія тут не небезпечна? – не відставала я, свердлячи його спину поглядом.

– Гхм… – кашлянув у кулак.

Ага! Не чекав незручних запитань? Я вже хотіла розгорітись праведним гнівом, але миттю охолола. Чому я знову й знову йому вірю? Якась хвороба: постійно приймати Лукасові слова за чисту монету.

– Мабуть, боги-покровителі мені сприяють, – пробурмотів він. – Просто щастить.

Очей у відповідь не піднімав. Бреше. Авжеж бреше!

– Але ти маєш рацію, – раптом визнав Лукас. – Нема чого зайвий раз ризикувати.

І справді, магічний кинджал зник, поступившись місцем звичайному сталевому.

Невже це моє прокляття – дуріти в його присутності? Постійно попадатися на його хитрощі?

Подальші запитання залишила при собі. І бачити його не хотілося! У грудях знову запекло розчаруванням. І скільки разів я обіцяла собі не чекати від нього нічого доброго? Ага, тричі здогадайся, хто знову повівся.

Найбільше шкодувала ось про що: не перевірила запаси власної магії. Треба було вночі не слухати Лукаса, а серйозно почаклувати. Саме місячне сяйво часто пробуджує родову силу.

Десять років тому я жодного разу не змогла її викликати. Відьми казали: треба ще трохи підрости, зміцніти духом – і здатність ходити місячними стежками прокинеться. Це рідкісна сила навіть серед відьом.

А от тітонька твердила, що моя слабка кров нічого не варта – тому й не отримую сили. Гріх казати, але я їй вірила більше.

Жодна з версій не пройшла перевірку. Бо замість розкриття сили – мене покарали.

Але сьогодні, вперше за десять років, у мені прокинулася надія. Несміливе «а раптом» затріпотіло в грудях, мов іскорка дива.

Втім, поспішати з чарами не стала. Після такої довгої паузи починати вдень, без підтримки нічного світила – було б дурістю. Ще налякаю себе результатом. Маленькі витівки – інша річ. Але й на них не було настрою. Доведеться дочекатися ночі. А потім утекти. Бо з брехунами мені не по дорозі.

Час тягнувся нестерпно довго. Дорога через відьомський ліс виснажувала. За кілька годин у мене нило все тіло. Хоч я ж наче звикла до важкої праці. У замку виконувала все, як звичайна служка – без чар і допомоги. Мені навіть не дозволяли допомагати іншим. Але справлялася!

А зараз – чи то настрій підводив, чи після ритуалу знесилилась, чи сам ліс щось висмоктував.