ГЛАВА 3

Чаклун швидко мене наздогнав, я не встигла навіть і скучити. У рожевій сорочці романтичного крою та яскраво-зелених тісних штанях, що непристойно облягали його ноги, Лукас виглядав епічно. Одного швидкоплинного погляду вистачило, щоб мій настрій підіймався і хотілося посміхатися. Фортель вдався!

Лукас, звичайно, мої веселощі не підтримав. Похмурий, задумливий, насуплений, він був незвично мовчазним. І слова кривого мені не сказав за цю витівку. Загалом жодного слова не сказав. Не те щоб я чекала догани... Відьма я чи де? Ми маємо право на пустощі! А якщо вже згадати всі сльози, пролиті з вини чаклуна, несмілива совість замовкла. Але... підозри в нормальності поведінки чоловіка залишилися.

Де ж його колишнє самолюбство? Подумати тільки, терпляче зносив усі глузування та регіт, який я не могла стримати! Аж надто безглуздо чоловік виглядав. Немов ведмідь в одязі жіночого крою. Хоча штани на розмір менші красиво підкреслювали міцні ноги та дупу Лукаса. Куди не глянь – одні плюси! Мені!

– Заночуємо тут, – нарешті заговорив він, коли ми вийшли на півкруглу галявину біля струмка.

Чаклун зупинився біля куща ялівцю і озирнувся.

– Ніело? – вимогливо гукнув, коли я просто пройшла повз, не звертаючи на нього жодної уваги. – Куди ти?

– Ночівля у відьомському лісі не входить до моїх планів.

– А втопитися в болоті входить? – Лукас схопив мене за руку, зупинивши. – Чи, може, хочеш стати пізньою вечерею якогось звіра?

Серйозно слухати його слова точно не варто, але мене відразу пробило холодним потом. З одної халепи у другу просто! Зробивши обличчя байдужим, щоб не показувати свого страху, обернулася до чоловіка і холодно відповіла:

– Я сильна. Впораюся.

– Ніело, у твоїй силі я не сумніваюся. Але у відьомському лісі магія часто не спрацьовує, або спрацьовує не так, як потрібно.

– Я сюди теж не гриби прийшла збирати, Де Кадарі! – я все ж таки розлютилася, намагаючись звільнитися. – І нічого, як бачиш, не сталося! Так що…

– Значить, Всеблага мати на твоїй стороні. Пощастило.

– Ну, знаєш! Думаєш, сама собою я нічого не варта?

Він підніс очі горі:

– Я зовсім не це мав на увазі.

– І перестань мене хапати! – з прикрістю скривилася, киваючи на зап'ястя. Шкіра вже встигла почервоніти.

Лукас розтиснув пальці, відпустивши мене так швидко, наче обпікся.

– Пробач. Я не хотів завдати болю.

– Та невже? Схоже, робити мені боляче просто увійшло у тебе в звичку. – Від власного нервового вереску вуха заклало, а чаклун і бровою не повів. – Тримайся якомога далі!

Ні, все ж таки не людина – як є каменюка!

А мені не завадить трав назбирати для чаю. Аби заспокоїти нерви.

– Ніело, послухай мене, залишись, – зробив ще одну спробу він. – У лісі зараз найнебезпечніше. Нам краще перечекати тут, де я можу забезпечити тобі гідний захист.

– Думаєш, я потребую твого захисту? – войовничо запитала я.

Дивлячись на нього знизу вгору і хмурячись, я чекала тільки приводу для подальшої словесної атаки. Маленького хоча б. Нехай зі сторони ми виглядали як полівка і вовк, мене його фізична перевага зовсім не бентежила. Я не боялася гніву чаклуна. Навпаки, нестерпно жадала пробити на емоції. Укусити болючіше!

Але Лукас і шансу мені не дав! На провокацію не повівся. Просто уникнув відповіді.

– Ти так поспішаєш у місто, що згодна ще раз безглуздо ризикувати собою? – поцікавився він.

Я лише підібгала губи.

– Ні?

– Ну, припустимо, не поспішаю. І що з цього? – Огризнулась, відвівши пасма волосся, що вітер різко кинув мені в обличчя.

– Невже кілька годин наодинці зі мною лякають тебе більше, ніж темна хаща та сусідство диких тварин?

Та щоб тебе видри болотяні жерли по шматках! Ох, не врахувала, що Лукас, який зростав серед відьом, чудово знає їхні слабкості. Жодна чаклунка не зізнається у страху навіть під тортурами!

– І де, ти кажеш, моє спальне місце? – Надмірно бадьоро відгукнулася я, проковтнувши лайку і натягнувши милу посмішку. – Врахуй, на твердому не сплю, заклякає шия. А якщо я не висплюсь, то вранці на тебе чекає знайомство з тією ще відьмою.

Про те, що десять років ліжком мені служила кам'яна підлога комори, мабуть, опустимо.

Задоволена усмішка змінила обличчя чаклуна, на кілька секунд явив того красеня, якого я колись прийняла за бога. І потворний шрам якось одразу зник у моїх очах.

– Я забезпечу тобі комфорт, крихітко, – твердо пообіцяв він і тут же перейшов до дій.

– У мене є ім'я! – Крикнула йому в спину.

– Авжеж.

Лукас обійшов галявину по периметру, сплітаючи захисні чари.

– Це буде довга ніч, так? – Пробурчав Бука мені на вухо.

Через його несподівану появу я ледве не померла від розриву серця.