РОЗДІЛ 3

Чаклун швидко мене наздогнав — я навіть не встигла скучити. У рожевій сорочці романтичного крою та яскраво-зелених тісних штанях, що непристойно облягали його ноги, Лукас виглядав… епічно. Одного швидкоплинного погляду вистачило, щоб настрій піднявся, і хотілося посміхатися. Фортель вдався!

Лукас, звісно, мої веселощі не поділяв. Похмурий, мовчазний, насуплений — зовсім не схожий на себе. І навіть кривого слова мені не сказав. Взагалі жодного слова. Не те щоб я чекала догани… Відьма я чи де? Ми маємо право на пустощі! А з огляду на всі сльози, пролиті з його вини, совість і зовсім затихла. Але… сумніви щодо нормальності його поведінки залишалися.

Де ж те саме самолюбство? Подумати тільки — терпляче зносив глузування й мій регіт, який я ніяк не могла стримати! А виглядав він, відверто кажучи, безглуздо. Як ведмідь у жіночому вбранні. Хоча… штани на розмір менші красиво підкреслювали міцні ноги й дупу Лукаса. Куди не глянь — одні плюси. Мені!

– Заночуємо тут, – нарешті заговорив він, коли ми вийшли на галявину біля струмка.

Зупинився біля куща ялівцю й озирнувся.

– Ніело? – вимогливо гукнув, бо я просто пройшла повз, не звернувши на нього навіть погляду. – Куди ти?

– Ночівля у відьомському лісі не входить до моїх планів.

– А втопитися в болоті — входить? – Лукас схопив мене за руку, зупиняючи. – Чи, може, хочеш стати пізньою вечерею якогось звіра?

Серйозно сприймати його бурчання не варто було, але мене таки пробило холодом. З однієї халепи — у другу!

Зробивши обличчя байдужим, щоб не видати страху, я повернулася до нього й холодно мовила:

– Я сильна. Впораюся.

– У твоїй силі я не сумніваюся. Але у відьомському лісі магія часто не працює. Або працює зовсім не так, як треба.

– Я сюди не по гриби прийшла, Де Кадарі! – розлютилася я, вириваючись. – І як бачиш, нічого не сталося. Тож…

– Значить, Всеблага Мати на твоєму боці. Пощастило.

– Ну, знаєш! Думаєш, без сторонньої допомоги я нічого не варта?

Він зітхнув і підвів очі до неба.

– Я зовсім не це мав на увазі.

– І не хапай мене більше! – скривилась, киваючи на зап’ястя. Шкіра вже встигла почервоніти.

Лукас одразу відпустив, ніби обпікся.

– Пробач. Я не хотів завдати болю.

– Та невже? Схоже, робити мені боляче в тебе вже як звичка. – Голос зірвався, заклало вуха. А він… навіть бровою не повів. – Тримайся подалі!

Не людина, а каменюка.

А мені… не завадило б назбирати трав для чаю. Заспокоїти нерви, поки ще не пізно.

– Ніело, будь ласка, послухай. Залишся. Тут безпечніше. Я зможу забезпечити тобі нормальні умови. Захист.

– Думаєш, мені потрібен твій захист? – примружилася я.

Дивилася на нього знизу вгору, хмурилась, чекаючи на найменший привід для нової атаки. Маленький хоча б. І нехай зі сторони ми виглядали як миша з вовком — його фізична перевага мене не бентежила. Я не боялася його гніву. Навпаки — жадала вивести.

Укусити. Щоб боліло.

Але Лукас і тут не дав мені шансу. На провокацію не піддався. Просто уникнув відповіді.

– Ти так поспішаєш у місто, що ладна знову ризикувати?

Я тільки губи підібгала.

– Ні?

– Ну, припустимо, не поспішаю. І що?

– Невже кілька годин наодинці зі мною лякають тебе більше, ніж темна хаща й сусідство хижаків?

Та щоб тебе видри болотяні жерли по шматках! Забула, що він виріс серед відьом — а отже, знає всі наші слабкості. Жодна чаклунка не визнає страху. Навіть під тортурами!

– І де там, кажеш, моє спальне місце? – надто бадьоро озвалась я, проковтнувши лайку й натягнувши милу посмішку. – Врахуй: на твердому не сплю — заклякає шия. А якщо не висплюсь, то вранці тебе чекає зустріч із тією ще відьмою.

Про те, що десять років я спала на кам’яній підлозі комори… мабуть, опустимо.

Його посмішка стала ширшою, м’якішою. На кілька секунд я знову побачила того Лукаса, якого колись прийняла за бога. І шрам одразу зник із поля зору.

– Я забезпечу тобі комфорт, крихітко, – твердо сказав він і відразу взявся до справи.

– У мене є ім’я! – крикнула йому вслід.

– Авжеж.

Лукас обійшов галявину по периметру, сплітаючи захисні чари.

– Це буде довга ніч, так? – пробурчав Бука мені на вухо.

Я мало не померла від серцевого нападу — настільки раптово він з’явився.

Чоловік миттєво напружився й кинувся в мій бік, відреагувавши на мій вереск.

– Все нормально! Свої! – махнула я рукою. – Не відволікайся.

Лукас зміряв Буку довгим, підозрілим поглядом — наче перевіряв, чи не становить той загрози, – а потім повернувся до незавершеного ритуалу.