ГЛАВА 2

«Саме цього ти справді хочеш»? – після недовгого мовчання запитала богиня, змусивши мене засумніватися у бажаному.

Сила – захистить, зробить мене вільною, але не позбавить гнітючої порожнечі. Як і десять років тому, я продовжувала мріяти про кохання. Взаємне. Надійне. Справжнє.

Чому я не можу розмінюватися на легкий флірт, що нічого не означає та пристрасть, як інші відьми? Що зі мною не так? Відьмам кохання протипоказане. Вони швидко втрачають пильність, довіряють не тим, а потім нівечать свої серця. Сила ж – не зрадить.

Я подумки повторила початкове прохання.

«Можу виконати лише одне бажання з двох, дитино. Або сила, або справжня половинка. Обирай».

Я закусила губу: чому не можна обійтися без труднощів?

У голові пролунав тихий сміх богині.

Без сили мені нікуди, але й знищити самотність надійним тилом дуже хотілося. Вірним, призначеним лише мені чоловіком.

«Слухай серце, Ніело», – підказала богиня.

Відчайдушно замружившись, я ніяк не могла наважитися вимовити бажане вголос. А що як знову помилюся? Хоча серце, безглузде і наївне, вже давно вирішило.

«Ну що ж. Вибір зроблено, дитя».

Я обережно розплющила одне око.

Богиня зникла. Світло згасло. Поляна поринула в нічну тишу. А ось кулон роду покровителька не забрала, він залишився сиротливо лежати на сухому дні ритуальної чаші.

Нічого навколо особливо не змінилося. Та й я себе не почувала інакше. Не вийшло?

Занурившись у подумки, я ледь не пропустила клацання за спиною. З таким звуком зазвичай відкриваються миттєві портали-переходи. Непроханим гостям ніхто не буває радий, ось і я підскочила на ноги як шалена.

Високий широкоплечий брюнет у формі варти кордонів став справжньою несподіванкою. Завмерши за кілька кроків у готовності будь-якої миті зірватися бігти, я непристойно уважно почала його розглядати. Відразу ж зачепилася за короткий їжачок волосся, на відміну від широко поширеної чоловічої моди на довге волосся. Звичайно, хіба захисникам личить гнатися за красою чи комфортом? Вони служать королівству і гинуть за його добробут.

Незнайомця не можна було назвати потворним, але й на красеня він не тягнув, швидше нагадував запеклого, побитого життям звіра. Правильні риси обличчя обтяжувало квадратне широке підборіддя, рваний шрам на лівій щоці зачіпав кінчик рота, через що той, здавалося, постійно згинався в кривій усмішці. Та й похмурий погляд спідлоба не додавав чоловікові шарму.

Мені б кинути все і давно бігти лісом, накивав п'ятами. Зрозуміло ж натрапила на небезпечного хижака, даремно не боялася упирів та решту нечистої сили. Але щось зупиняло. Якесь неясне почуття наполегливо лоскотало зсередини.

Я примружилася. Чоловік не зводив з мене очей незвичайного яскраво-синього кольору. Він дивився як жадібний голодний мандрівник на кусень хліба. З якоюсь небувалою тугою та дивним обожнюванням.

– Лукасе?! – Видихнула я. Впізнання ніби вибило ґрунт з-під ніг, змусивши ніяково похитнутися. – Це ти?

– Так.

Жорстко приземлитися на дупу не вийшло якимось дивом. Ноги послабшали, перестали тримати, підкосилися. Лукас потягнувся до мене, але я різко відбила його руку і випросталася, зберігаючи рівновагу.

Він не повинен навіть поруч стояти, не те що торкатися! Мабуть, думки кардинально змінили моє обличчя, змусивши чаклуна відступити.

– Справді ти? – все ще сподіваючись на диво, зазирнула в його очі.

Дива не сталося.

– Це справді я.

І навіть голос не здригнувся! Не чоловік – каменюка! Коли він встиг стати таким непробивним?

Не може такого бути! Чому він? Чому зараз? Де я знову напартачила? Схопившись за голову, почала ходити туди-сюди всередині багатокутника зі свічок. Не піддаватися паніці з кожною секундою вдавалося дедалі складніше.

Я просила про силу? Просила. І де ж, лихий всіх роздери, моя магія?!

Скосившись на плече, ледь не завила від розпачу. Навіть Бука знову зник! І чар я більше не відчувала.

– Але... Як? – Прорипіла я. Прозвучало як звинувачення. Але зупинитись я не могла. – Тебе тут не повинно бути!

Для більшого ефекту ще й пальцем тицьнула в його бік.

Чаклун розвів руками, мовляв, вибач, але я вже тут і нікуди не збираюся. Так і б стерла цей спокій з його неприємної зухвалої пики!

Ух, тримайте мене!

Ніколи раніше я не відчувала таку всепоглинальну лють! Навіть Агафтія так мене не допікала! Повірте, гніватись на неї мені точно було за що. Більш чим.

Богиня щось наплутала із виконанням бажання. Так!

Не могла ж я захотіти Лукаса замість сили? Не така ж я відверта дурепа? Або все ж таки?.. Останнє запитання змусило сумніватися у власному здоровому глузді. Нишком глянула на чаклуна, як і раніше незворушний, як скеля. Тільки міцно стислі кулаки і потемнілий від стримуваних почуттів погляд видавав у ньому людину. Не просто воїна, а й чоловіка, якого я колись кох… знала. Або, скоріше, зовсім не знала.