РОЗДІЛ 2

— Саме цього ти справді хочеш? — після короткої паузи запитала богиня, змусивши мене засумніватися в бажаному.

Сила захистить, зробить мене вільною. Але не позбавить порожнечі всередині. Як і десять років тому, я все ще мріяла про кохання. Взаємне. Надійне. Справжнє.

Чому я не можу задовольнятись легким фліртом, порожньою пристрастю, як інші відьми? Що зі мною не так? Відьмам кохання протипоказане. Вони втрачають пильність, довіряють не тим — і знову калічать свої серця. А сила... сила не зраджує.

Я подумки повторила початкове прохання.

«Я можу виконати лише одне з двох, дитино. Або сила, або справжня половинка. Обирай».

Я закусила губу. Ну чому не можна обійтись без випробувань?

У голові пролунав тихий сміх богині.

Без сили я — ніщо. Але й знищити самотність, відчути за спиною справжню опору, теж хотілося. Вірного. Призначеного мені.

«Слухай серце, Ніело», — прошепотіла богиня.

Я заплющила очі й ніяк не могла зважитися сказати бажане вголос. А раптом знову помилюся? Хоча серце — дурне, наївне — вже давно вирішило.

«Вибір зроблено, дитя».

Я обережно розплющила одне око.

Богиня зникла. Світло погасло. Галявина потонула в нічній тиші. Кулон залишився лежати сиротою на дні ритуальної чаші.

Все навколо було тим самим. І я — теж. Не відчувала змін. Не вийшло?

Замислившись, я ледь не проґавила клацання позаду. Такий звук видають портали при відкритті. Гостей я не чекала, тож підхопилася на ноги, мов ужалена.

Високий, широкоплечий брюнет у формі варти кордонів — справжня несподіванка. Завмерши за кілька кроків, я напружено стежила за ним, готова в разі чого тікати. Але погляд не слухався: одразу зачепився за короткий їжачок волосся. У світі, де чоловіки носили пасма до пояса, такий стиль був рідкістю. Та й хіба вартовим гнатися за модою чи зручністю? Їх справа — служити. І вмирати.

Він не був красенем. Але й потворним не назвеш. Усе в ньому нагадувало звіра, битого життям. Суворі риси обличчя, важке підборіддя, рваний шрам на щоці, що тягнув кутик губ, утворюючи криву усмішку. І погляд спідлоба. Похмурий. Обтяжений.

Я мала б тікати. Мала б давно бути десь серед дерев. Очевидно ж — натрапила на небезпеку. Та щось мене зупинило. Якесь знайоме, тривожне передчуття.

Я примружилася. Він не відводив очей. Сині, як крижана вода, вони палили мене, як голодний мандрівник шмат хліба. І в тих очах було щось... болюче. Небезпечне. Занадто особисте.

— Лукасе?.. — видихнула я. Здається, світ зрушив із місця. — Це ти?

— Так.

Якимось дивом не впала. Ноги підкосились, серце — зупинилося, але впоратись вдалося. Лукас потягнувся до мене, та я різко відсахнулася, випроставшись.

Він не мав права навіть стояти поруч. Не те що торкатися. Мабуть, моє обличчя промовило більше, ніж я хотіла — чаклун відступив.

— Це справді ти? — не впізнавала себе. Шепотіла, ніби молилась.

— Справді я.

І голос не здригнувся! Кам’яний. Холодний. Коли він став таким?

Не може бути. Чому саме він? Чому зараз? Де я знову оступилася?

Я схопилася за голову й почала метатися в межах багатокутника з ліхтарів. Паніка підступала до горла.

Я просила про силу? Просила. То де ж, чорти всіх заберіть, моя магія?

Косий погляд на плече — і хоч вий. Бука зник. А я… нічого не відчуваю.

— Але... як? — прохрипіла. Вийшло як докір. — Тебе тут не повинно бути!

Підсилила ефект — тицьнула в нього пальцем.

Лукас розвів руками: мовляв, я вже тут. Хочеш — не хочеш.

З люті аж закипіло.

У житті не відчувала такої люті! Навіть Агафтія не допікала так! А гніватися на неї, повірте, в мене були вагомі підстави.

Богиня помилилась. Так. Інакше й бути не може. Я не могла обрати Лукаса замість сили! Не настільки ж я дурна?.. Чи все ж...

Це останнє запитання вдарило по мені з новою силою. Я нишком зиркнула на нього. Стоїть, наче скеля. Лише стиснуті до білого кулаки та погляд, що потемнів від стримуваних емоцій, видавали в ньому людину. Не просто воїна. Чоловіка. Колись мною коха…

Ні. Не коханого. Просто знайомого. Може, й зовсім чужого.

Я ж хотіла істинного. Але Лукас?.. Та він же…

— Ти жива, — раптом обізвався він.

Спостережливий. Браво.

Чи, може, розчарований? Сподівався, що я вже давно за межею? Хотів би знати, скільки разів я балансувала між світами — й виживала тільки завдяки впертості. І трохи — відьомському егоїзму. Хотіла довести, що ковен помилився, перекресливши мене, як пляму на родовому дереві. Довела?

— Твоїми молитвами, — скривилася. Жодної ввічливості. Не заслужив.

Лукас розгублено почухав потилицю й хрипко пробурмотів щось, чого я не хотіла чути.