РОЗДІЛ 1

— Не смій відвертатися, коли я до тебе звертаюся! — Агафтія смикнула мене за рукав, та втримати не змогла. Лише заволала голосніше, захлинаючись від люті: — Ніело!

Сукню було шкода — не з дешевої майстерні, а пошита спеціально для верховної відьми ковену. Такої приємної на дотик тканини мені й тримати в руках не доводилося. Але хай уже краще тітоньці залишиться рукав, ніж мені — втратити волю.

Пропускаючи повз вуха прокляття впереміш із добірною лайкою, я поспішила довести справу до кінця. Незабаром родичка була надійно зв’язана по руках і ногах магічними путами — виглядала точнісінько як розлючений кабанчик.

Я навіть розсміялася — яке влучне порівняння. У почервонілій жінці з розпатланим волоссям і несамовитим вищиром ледве вгадувалася грізна верховна відьма альманського ковену. Чиста тобі королівська кобра — якщо судити за кількістю отрути в її словах.

— Ніело, ти не розумієш, що робиш, — уперто повторювала вона, вкотре сподіваючись достукатися до мого здорового глузду.

— О-о-о! — аж витягнулося з мене.

Серйозно? Та я десять довгих років плекала цей план — повертала свою силу по частинках у власній уяві. Тисячі варіантів прокрутила подумки. Сумніваюся, що за такий термін щось лишилося незрозумілим. Якщо, звісно, ти не повна дурепа.

А я вже давно перестала такою бути. Принаймні останні десять років. Зрада коханого й втрата магії — ще ті наставники.

— Це небезпечно!

— Для кого? — насмішкувато перепитала я, шарячись поглядом довкола. — Для вас?

Де ж вона його заховала, ця підступна стара?

Якщо я ще раз почую про розбалансування сил у ковені, то присягаюсь рідкісним порошком із кореня золотої мандрагори — завию!

— Не можна закликати богиню через такі дрібниці.

Слова вжалили. Немов хтось голкою ткнув просто в серце. Агафтія знала, куди бити. Ось справжня відьма…

— Значить, добробут племінниці — для вас дрібниця, тітонько? — процідила я крізь зуби.

Тримайся, Ніело. Ще міцніше стисни кулаки, сплюнь, розітри й замаж нову рану багнюкою. Адже тобі не звикати, правда?

Аметистовий кулон — сховище моєї родової магії — знайшовся під сінником. Безглуздо зберігати таку річ без захисту… Хоча, може, й на краще. Якби тітка поставила охоронні бар’єри, мій план давно б провалився. Тож спасибі, Агафтіє, за безтурботність.

Розслабилася, зовсім втратила пильність.

Або просто не очікувала, що сіра мишка — магічка без сили — зважиться на відверту зухвалість. А може, й дурість. Все ж таки я гралася в кішки-мишки з верховною відьмою. Голова — не найгірша ціна за програш. Дарма, що племінниця.

Я стиснула артефакт у кулаці. Маленька перемога — та як же гріє душу.

Ось вам і слабачка, тітонько. Не чекали?

Її крик наздогнав мене вже біля дверей опочивальні. На мить я навіть замислилась: а чи не повернутися та не вгатити їй кляпа?

— Ти ще пошкодуєш! — пообіцяла Агафтія.

Лише про те ближнє коло, що роками втоптувало мене в бруд. Невже така помилка заслуговує на покарання тривалістю в десятиліття?

— Повернися! — заходилася тітка. — Негайно!

Добре, що вона вже не в тому віці, щоб кинутися навздогін. Хоча... кому як. Мені — на руку, їй — хіба що в спину. То защемить поперек, то подагра накотить, то грудна жаба стисне. Старість, як то кажуть, підкралася непомітно. На триста сімдесят п’ятому році життя.

Щоправда, вигляд у неї — наче в тридцятирічної. Свіжа, підтягнута, сяюча. Непогано, правда ж?

Одне з обов’язків верховної — розподіляти сили в ковені. В альманському ковені велика частка завжди текла до тітоньки, решті — жменька крихт. Але хто поскаржиться на несправедливість найсильнішої із відьом? У таких сміливців дуже короткий вік. А дурнів у ковені не тримають.

— Тітонько, не нервуйтеся. Вам це шкідливо!

— Тільки повернись, бридке дівчисько! Я тобі покажу, що таке «шкідливо нервувати»!

Ага-ага. Прямо лечу назад. Спотикаюся від старанності, падаю в ноги і, вибачаючись, цілую її сліди. Вустами.

Верховна звикла до моєї безпорадності. Впевненість у власній перевазі її підвела. За ці роки я навчилася зливатися з тінню, бути незамінною служкою, дівчинкою для биття. Тією, що все бачить і чує, але ніколи не відкриває рота. І водночас — я досконало вивчила всі зілля, трави й коріння, корисні для відьом.

Хто б подумав, що саме сонник стане моїм рятівником? Відвар із нього не має ані запаху, ані смаку — а от діє на ура. За п’ятнадцять хвилин укладе будь-кого.

Поки тітонька спала, я обійшла всі її пастки й сітки, про які знала напам’ять. Прокинулася Агафтія вже зв’язана, розлючена і безпорадна. Скільки б вона не старалась, магічні пута висмоктували з неї всю силу. Навіть фамільяра викликати не могла. А мені загрожували хіба що прокльони та гучні образи.

— Ніело-о-о!

Від чергового вереску аж у вусі засвербіло. От би накласти полог безмовності… Та, на жаль, сили танули. Настоянка із зульника, яка давала мені тимчасовий магічний потенціал, діяла не так довго, як хотілося б. А мені ще потрібно встигнути головне — зв’язатися з богинею.