Розділ 14

Бігом не вийшло.

Тіло, пожмакане під час нападу на площі, відмовлялось виконувати покладений на нього обовʼязок з переміщення на безпечну відстань від епіцентру небезпечних подій. Рука ледь рухалась через біль у плечі, бік горів вогнем, і я боялась навіть вгадувати зтесала я його чи обпекла, боліло стегно, коліно… весь лівий бік мого багатостраждального молодого тіла. В результаті я шкандибала, шипіла, бубніла то прокльони то слова, котрі в пристойному оточені в голос не промовляють, і пробувала думати…

Думати чітко також не виходило. 

Думки ганебно розбігались під хвилями болю і відчаю. Всі сили йшли на те, аби наздогнати нервового і злого крука, що то летів вперед, то згадував про мене, повертався, обдаровував кількома неприємними епітетами і знову летів вздовж темного вузького провулку. На третьому заході я спокійно пообіцяла видрати йому хвоста, якщо почую ще хоч одне образливе слово, а Хравн, зваживши ризики, раціонально вирішив не дратувати побиту відьму і промовчати, тільки зронив, що у нас наздоганяють.

Мене мучило сумління, що довелось залишити площу, Грету і Гейру. В глибині душі, я відчувала, що жодна з них від нападу не постраждала. Була це надія чи вроджене чуття, сказати важко. Але крім двох дивних лер там було стільки людей. І нехай я не цілитель, зілля при собі не було жодного, але ж хоч якусь посильно допомогу запропонувати могла. Раціональна частина мене твердила, що допомога мені самій не завадила б. А от інша, далека від практичного здорового ґлузду, свербіла під шкірою, нагадуючи про невиконання моїх прямих обовʼязків магічно обдарованої.

А ще мене мучив образ хлопця, котрого я і впізнала серед натовпу. Я точно його десь бачила. Проте коли здавалось, що от-от згадаю, варто лише трошечки піднатиснути на свою памʼять – думка вислизала, залишаючи по собі дзвінку порожнечу.

– Тут ліворуч, – каркнув над головою птах, коли я ледь не проминула ще вужчий ніж попередній провулочок.

Майнула думка, що в таких столичних нетрях не лише зловмисники мене не знайдуть, а й друзі. А сама я звідси не виблукаю ніколи. 

Ліхтарі залишились далеко позаду. Від світла повного місяця, котрий тільки виплив на чорне небесне шатро, закривали високі будівлі. І провулок здавався ходом у безодню. Каюсь, стало страшнувато. Непохитна до цієї миті віра в мою особливу цінність для пернатого фамільяра, тріснула під вагою сумнівів і набутої роками звички нікому не довіряти.

– Слухай, а куди ми власне несемось, наче ненормальні? – поцікавилась я, розлютившись на саму себе, що не поставила подібного питання раніше.

– Ти знущаєшся? – забивши крилами над головою, описавши коло і важко сівши на виступ стіни, поцікавився роздратовано крук. – Її ту вбити намагаються, травлять, підривають, магічними потоками в лоба бʼють, далі невідомо, що ще її чекає, а вона… Чого стоїмо?

– Ти що спланував, опудалко? – цідячи слова крізь зуби, поцікавилась я у фамільяра, відчуваючи, як в грудях спалахує і розтікається по жилам злість.

– Як це що?! – недооцінений рятівник від обурення злетів у повітря, але швидко передумав бухтіти і повернувся на своє сідало. – Слухай, люба, знаю, що ти зараз зла і не можеш мислити раціонально, але… подумай сама, навіщо там ці хвости? Назбирала довкола себе казна-кого. Соромно потім нащадкам розповідати буде. Ти ж відьма! Самі тихенько розберемося, нікуди в політичні конфлікти не вліземо, потихеньку зникнемо, а там… я таку місцинку придивився на нове поселення. Заживемо! Статус Верховної приймеш. Кілька романчиків заведеш, обовʼязками не скріплених. Відьмочок народиш… з десяток для початку. А там, як сама забажаєш…

У мене повільно падала щелепа від таких далекоглядних на мене планів власного фамільяра. Не одразу вдалось підібрати слова, аби хоч якось прокоментувати вже складені на мою душу і тіло плани.

– Слухай ти… – гаркнула я, сама здивувавшись сталевим ноткам в голосі. – Не знаю, що ти там собі вже надумав і намріяв, але… у мене є свої плани та бажання, і або ти намагаєшся в них вписатись, або…

Я не знаю, що там могло бути за “або” і чим можна було налякати зверхнього птаха, що був сам собі на умі, тому просто замовкла. Сподіваюсь, багатозначно, а не розгублено.

Кілька ударів серця ми просто мовчки дивились один на одного, ніби зʼясовували, хто в домі головніший. Крук навіть настовбурчився, що при такому слабкому освітлені виглядало загрозливо. Але здавати позиції я не збиралась. Зараз слабину дам – він мені на голову сяде. А я надто залежна від його знань, мені допомога потрібна. І не тоді, коли йому захочеться її великодушно надати, а тоді, коли я попрошу. І взагалі, хто в домі відьма? Він мій фамільяр, а не навпаки!

– Дурепа, ти Мейвелін. Молода і безголова, – першим все ж здувся крук, але образи сипав вже не роздратовано, а стомлено. Я б навіть сказала, співчутливо і приречено. – Для тебе стараюсь. Для роду. Ти ж остання лишилась. Від тебе майбутнє залежить.

– Може ти й маєш рацію, Хравн, – обпершись на стіну поряд з птахом, заговорила вже примирливо. Ворогувати з власним фамільяром було дурістю. Та й не хотілось. Його я відчувала, як єдину в світі рідну душу, того, хто мене повʼязував з древнім згаслим родом. – Проте маєш розуміти, що аби жити спокійно, мало сховатись і вдати, ніби все гаразд. А владнати справи. Бо тоді минуле постукає тобі одного разу в двері і… виріже все поселення, разом зі старенькими і немовлятами.