Розділ 10

І знову юрба притихла. Погляди присутніх спрямувались на свіжоприбулого чаклуна. Всі чекали розвитку подій. Я виключенням не була. Дуже вже цікаво стало, яку мету переслідував незнайомець, так ефектно прибулий, продемонструвавши свою силу. Вся річ у тому, що отака портальна магія навіть не всім магам під силу. А в тому, що магія належала саме прибулому – сумнівів не було. Надто характерний колір. Тож я впʼялась поглядом в незнайомця, сподіваючись побачити те, що він, без супніву, постарається приховати.

З натовпу тим часом почулись жіночі захоплені зітхання і мрійливе “який красень”. Я ж була глибоко ображена. Як на мене, члени моєї команди були куди гарніші і… живіші, чи що. Природніші. 

Глянула на чаклуна з чисто жіночої позиції і зробила висновок: він мені не подобається. Взагалі. А у порівнянні з моїм ректором – навіть поряд не стояв.

Справа навіть не зовнішності. Хоч і ззовні він не подобався мені абсолютно. Надто високий, надто худий, надто гострі, хижі якісь, риси обличчя: гострий тонкий ніс, гостре підборіддя, тонке обличчя, на якому виділялись вилиці. Світла, як у більшості чаклунів аристократів, шкіра. Єдине, що привертало увагу – дивний колір очей, ніби розплавлене срібло. А довге волосся світле платинового кольору. Скріплені на потилиці були лише два пасма від скронь. Одяг надто манірний: срібного кольору кафтан, розшитий на кілька тонів темнішими нитками, бузькі брюки, що лише підкреслювали його худорлявість.

Загалом, я не могла зрозуміти за чим там стогнали жінки в натовпі. Дивні якісь поняття про красу в столиці.

Проте, найнеприємнішим в незнайомцеві був погляд. З таким поглядом досвідчені торговці обирають товар. От глянув, оцінив, виставив цінник. І судячи з кривої усмішки на губах, наш цінник виявися прикро малим. І чи варто дивуватись, що предметом його уваги стала я? При тому такої пильної уваги, що Кріс не витримав і зробив півкроку вбік, ніби намагаючись мене прикрити. Чим викликав у дивного чаклуна зверхню відразливу усмішку.

Гидкий тип. Мені аж закортіло йому фізіономію підправити. Навіть руни в памʼяті цілком підходящі події спливли, ніби спокушали не стримуватись.

– Радий вітати команду древнього славетного Херенда в столиці, – попри гидливо скривлені губи, заговорив незнайомець таким тоном, наче дійсно мав за щастя нас зустрічати. Прямо таки іскрився щастям. – Для мене… честь, – от це йому вже далось важче, і я не стримавшись усміхнулась, лише мимохідь відмітивши, що скопіювала посмішку Стрейта. Проте мій скепсис жодним чином не зачепив чаклуна і продовжив він так само голосно і пафосно. – приймати і супроводжувати достойних учасників. Кращих з кращих північної академії.

Кращі з кращих натягнулись так, що здеревʼяніли. Судячи з усього, чекали підстави.

– Вам довірено велику відповідальність – захищати честь академії Херенд, – між тим продовжував декламувати явно заготовлену раніше промову цей павич. – Сподіваюсь, що ви не вдарите в багнюку обличчям.

І усмішка така… єхидна.

Можна подумати, що честь нашої академії могла взагалі якось постраждати. Та в нас студенти і викладачі пишались вже тим, що ми взагалі пробились на турнір. Але в чомусь він таки рацію мав, особисто мені кортіло страшенно втерти носа всім зарозумілим магам елітних академій. Не з пихи, а виключно на благо Херенда, в який Стрейт вклав стільки сил і праці.

– Ваша турбота і щирі переживання дуже нам лестять, – дочекавшись, коли вже замовкне незнайомий, певно тільки мені, чаклун, промовив спокійно та ввічливо Брейт. – Але не варто хвилюватись.

“Тобі яке діло?” – в словах Брейта, відчула навіть я, абсолютно недосвідчена в придворних розшаркуваннях. Що вже казати про того, хто в цих розшаркуваннях крутиться з ранку до ночі. Срібні очі незнайомця потемніли, але це єдине, чим він видав емоції.

– Дозвольте супроводжувати вас, – змахнув рукою чаклун в бік воріт.

Дозволяти ніхто не хотів. Але кого це хвилювало? Точно не того, хто не дочекавшись жодного слова у відповідь на свою пропозицію, вже покрокував доріжкою в бік маєтку, що виділили нам на час турніру.

Що ж, нам нічого не лишалось, крім як крокувати слідом за ним.

– Це взагалі хто такий, знаєш? – пошепки запитала я Оуена, ледь ми минули високі ковані ворота, а гул натовпу заглушили охоронні закляття.

Я злилась, якщо чесно. Навіть не було настрою розглядати місце де нас поселили на час змагань. Лише мимохідь відмітила, що тут був засніжений парк, який явно не збирались відчищати. Чистими лишались лише доріжки до самого порогу до триповерхового, трохи похмурого маєтку.

– Найян Тоуен, – так само тихо відповів Оуен.

– Тоуен… Тоуен… – ледь чутно повторяла я про себе, намагаючись пригадати де вже чула це прізвище. – То… О-о-о!

Згадала.

– Отож! – похмуро буркнув одногрупник, скривившись.

Не сказати, що я дуже розбиралась в ступенях спорідненості королівських родів. Але про Тоуенів чула. Більшою частиною, завдяки обізнаній у всіх придворних пподіях і плітках Зої. Саме вона розповідала мені про небожа королеви, найбільшого бабія королівського палацу і просто… як вона висловилось, не найприємнішого лера. За словами тої ж подруги, за покровительства її величності Найян Тоуен практично ні в чому собі не відмовляв. І чутки ходили найпаскудніші. Нерозбірливість з жінками, жорстокість, зверхність… Подейкували, навіть, що коханки Тоуена дивним чином зникали безслідно. Звісно, це всіляко намагались приховати, проте чутки… плітки…