Розділ 9

В столицю ми прибули на ранок другого дня.

Взагалі, шлях до столиці у звичайному екіпажі зазвичай складав біля тижня. Це по нормальній дорозі, за нормальних погодних умов. Але враховуючи те, що зима нещодавно вирішила вступити у свої права повною мірою і нагадати простим смертним, наскільки вони нікчемні перед силою стихії, я з сумом подумала, що трястись в хай і комфортабельній та швидкій кареті, доведеться не менше двох тижнів з обовʼязковими зупинками. 

Проте, варто було нам відʼїхати на доволі пристойну відстань по засніженим дорогам околиць обнесеного муром міста, як щось дивним чином змінилось. Перестало трясти на кожній ямі, а екіпаж став все швидше і швидше. До свого сорому, захопившись обговореннями та черговими суперечками, я не одразу зрозуміла в чому річ. А коли вирішила поцікавитись, де саме ми тепер знаходимось і відсмикнула шторку, що все так само затуляла наглухо вікна, то оторопіла від побаченого.

Екіпаж нісся не по дорогам, а дуже сильно над ними. Не надто високо, проте достатньо, аби в разі чого наші нещасні останки похоронили потім в одній могилі, не бажаючи колупатись з розділенням і комплектацією нас до початкового вигляду. Внизу пропливали укутані снігом поля, ліси. Чорною стрічкою виділялась на фоні нескінченно білого полотна широка нестримна річка Сентера, що не замерзала навіть в найсильніші морози.

Шок я переживала всього кілька хвилин. Після чого Ройс вклав в мою руку кружку з теплим мʼятним чаєм, і коли впевнився, що я допила все до останньої краплі, наказав:

– Спи!

І хоч спати в таких умовах мені було вкрай страшно. Все ж не так я уявляла собі тиху смерть уві сні. Проте й сама не помітила, як повіки стали важчі, дались в знаки дві практично безсонні ночі і я просто провалилась в сон. Без сновидінь і будь-яких інших жахіть.

Тож спала я чудово. І продовжувала б і далі з неймовірною насолодою. Проте в якийсь момент нас ніби вдарило об землю, я спросоння з жахом скочила на ноги.

– Прокинулась? Чудово, – з певною насмішкою промовив Онер. – Ми вже хотіли тебе будити. Майже на місці.

Скинувши решти павутинки дрімоти, що все ще чіплялась за мою свідомість, позіхнула в кулак і, відтуливши зовсім трохи шторку на вікні, окинула поглядом вулиці столиці нашого королівства.

Столиця Тентергара – Тенетр в ранні години була прекрасна. Тут зима була не настільки суворою та сніжною, дахи будівель ледь вкривав тонкий шар снігу, але бурульки висіли значні. Від того вдовж будівель іскрились магічні бар'єри, переливаючись золотистими іскрами в сонячному промінні ясного ранку.

Вулиця, котрою ми їхали, була досить широкою. Обабіч дороги вишикувались триповерхові будиночки, на першому поверсі котрих незмінно і обовʼязково виднілись крамнички з кольоровими, іскристими від магічних заклять вивісками. Кафетерії, салони краси, магазини взуття, аксесуарів, артефакторські… Суворою величчю віяло від крамниць зброї та обладунків. Теплом та затишком зазивали до себе ресторації, що навіть в холоднечу залишали столики на вулиці, прикривши окремими захисними магічними куполами. Я з захопленням розглядала все, що відкривалось погляду, про себе думаючи, що таку прорву магії доцільніше було використати в більш корисне русло. Проте, ми не раз чули, що столичні маги часто-густо підробляють на замовлення, а не виключно віддають свої борги державі. От і вдалось роздивитись, як саме підробляють. Хоча, як на мене, особливої необхідності викладатись на таких дрібʼязкових підробітках не було. Маги навіть на держзабезпеченні заробляли, мʼяко кажучи, не мало. Але хто я така, аби когось засуджувати?

Окремої уваги заслуговувало і населення Тенертру. Великі міста – завжди наповнюються населенням з різних кінців держави. А якщо це ще й столиця, то закономірно, що зустріти тут можна було навіть тих, кого ніколи раніше не доводилось бачити. А враховуючи, що у нас тут ще й турнір і на нього зʼїхались не лише учасники, але й охочі до видовищ глядачі, то не здивуюсь, якщо на цей ранок в столиці гостей було не менше, ніж жителів.

Погляд вихоплював і високі фігури воїнів гірських кланів, бритих на голо з татуюваннями та суворим виразом на обличчях. Пурхали, мов метелики тоненькі дівчата з озерного герцогства, всі, як одна, зі світлим волоссям, великими блакитними очима та блідою шкірою. Представники підгірних регіонів, низькорослі і коренасті, тримались окремо від усіх навіть в натовпі, що невблаганно ріс.

Наш екіпаж привертав увагу. Воно й не дивно, все ж нова команда. І хоч махали нам привітно, але поглядали з цікавістю.

– Зараз відпочинок, – між тим заговорив Брейт. І я, відпустивши шторку, приділила всю увагу капітану. – Сніданок, водні процедури, тренування… Зазвичай, добу дають на те, аби влаштуватись. Завтра ввечері – візит до королівського двору, благословення його вінценосної величності, і вже наступного дня – роздадуть карти і правила. Тож… час адаптуватись у нас буде.

В мене в животі від перспективи зав'язався тугий вузол. Чи страшно було мені зустрічатись з королем? Дуже. Але цей страх ніщо, в порівнянні з перспективою знову остовпіти під пронизуючим поглядом сірих очей його Правиці.

– Ректор… буде з нами? – здавлено поцікавилась я.

– Звісно, – витримавши паузу, холодно повідомив Брейт. – Йому ще дружину королю представляти.

І замовк.

А я вирішила тему не розвивати.