Розділ 8

Уже в найманому екіпажі я зʼясувала два важливих моменти: Гейра вже чекала нас, з виглядом господині розсівшись на мʼякому сидінні, і Маргрета її ненавидить. В принципі, Гейра відповідала їй такою ж щирою всеосяжною взаємністю. Жінки всю дорогу до академії спопеляли одна одну повними ненависті поглядами, поривались затіяти скандал, але замовкали під важким поглядом його ректорства Стрейта.

Задушлива атмосфера, маю зізнатись. Тобто, я не дихала і вже щиро побоювалась до місця призначення не доїхати.

Стрейт грав закоханого. Обережно тримав мою руку, задумливо поглядаючи у вікно, і час від часу підносив мою долоню до свого обличчя і ніжно майже невагомо цілував кінчики пальців. Грав він віртуозно. Я навіть на мить розімліла від цих невагомих поцілунків.

– Що тобі потрібно забрати в гуртожитку? – протверезив мене голос Реймора.

Я зайорзала на сидінні. Виникло відчуття, що відпускати мене на збори ніхто не планував. Але погляд ректора вимагав відповідей. Нічого не залишалось:

– Книги, конспекти, амулети, дві сукні… – ректор спохмурнів, тож я пояснила: – Подарунки лери Сноу. Перша сукня та, що я вдягала на прийом на честь прибуття Правиці в Херенд. Ну, і ще дві там… лишились. – Стрейт кивнув, чи то моїм словам, чи то власним думкам. Хотілось ще сказати про лист в шухлядці. Але не сказала. Це надто особисте. – І так… дрібнички.

Його ректорство вислухав мене уважно, ледь помітно киваючи в такт моїм словам.

– Гейра, – одне слово, і білявка, котра мене відверто бісила, покірно кивнула. 

Сама не розумію, чому вона мене так дратувала, але щоразу коли потрапляла мені на очі, я пригадувала день нашої зустрічі, її обличчя, що світилось від щастя, коли вона вибігла з ректорського кабінету… Бісила, загалом, вона мене. Хоч з мого боку це було абсолютно несправедливо. Вона мені не те що кривого слова за весь час нашого знайомства не сказала, навіть косого погляду в мій бік не кинула. Але цей її щасливий образ неймовірно прекрасної блондинки, що вилітає з ректорського кабінету… Нічого не могла я вдіяти зі своїми думками і почуттями.

– Маргрета, на тобі безпека моєї дружини, – і лише погляд в бік ідеальної бабуні.

У мене ледь щелепа не відвалилась від такого повороту. Навіть, про свою неприязнь до Гейри забула. Взагалі, я мала подарований ректором артефакт неймовірної сили, що зміг віддзеркалити удар чистою магією. Але навіть не це видавалось абсурдним. Чесно зізнатись, не уявляла, яким чином мила бабуня буде забезпечувати мені недоторканість. От як? Закидає найманих вбивць пиріжками?

Певно, весь спектр емоцій цієї миті відобразився на моєму обличчі. Проте пояснень мене не удостоїли. Лише такої звичної напівусмішки. Ну, і аби не ставила питань, на котрі не отримаю відповідей – ніжно поцілували мою долоню і додав вагоме: “Час!”. Стало зрозумілим, час, що мені виділили на збори днем раніше, трансформувався в час, що я витратила на безрезультатне ниття над відьомською книгою.

Гаразд. Мовчу. Поки що. Бо час прийде, і всі свої питання я все ж поставлю. Може й не всі, але дещо все ж запитати маю право. Все ж, мене безпосередньо стосується.

Екіпаж зупинився навпроти воріт в Херенд. Аналогія з приїздом Правиці провелась якось сама собою. І я ледь стрималась, аби не зіщулитись. Проте зібралась з силами, усміхнулась, і вийшла на вулицю опираючись на руку мого чоловіка. 

Проводжати нас зібралась вся академія: студенти, викладачі, персонал… Лера Квон усміхалась, не приховуючи гордості. Було чим пишатись. Все ж, вона одна з небагатьох, хто докладав неймовірні зусилля для того, аби старанно оберігати мене від деканського гніву всі роки навчання. Лер Пріт утирав скупу чоловічу сльозу, не зводячи з мене погляду. Певно, він чи не єдиний не оглянувся на хлопців, що впевненою твердою ходою крокували до виходу. Гарні, впевнені, сильні… В точно таких костюмах, як у мене з емблемою Херенда. Все ж… я дуже виділялась на їх фоні. Як кульгавий віслюк поряд з породистими скакунами. Вони – еталони кращих бойових магів, і я… відьма, котра навіть не знає до пуття, що вона вміє. Чи варто мені було погоджуватись на участь у турнірі?

Глянула на ректора, що тепер впевнено обіймав мене за плечі, не двозначно даючи всім зрозуміти, які саме стосунки нас поєднують. Зображав неземне кохання. Хотіла було посоромитись, для пристойності, почервоніти там. Але одного погляду з вже такими знайомими, можна сказати рідними, смішинками в очах вистачило, аби мої губи самі собою розтягнулись в усмішці. 

Гаразд. Не так все й погано. Зрештою, я також дещо вмію. Ректор же щось роздивився в мені. Сподіваюсь, що не жертву на вівтар королівської влади.

За своїми роздумами та душевними метаннями, не одразу помітила як підʼїхав другий екіпаж: більший, з емблемою Херенда, запряжений четвіркою вороних коней. Я аж запишалась. Майнула думка, що при минулому старенькому і вічно роздратованому ректорі ми й мріяти ні про що подібне не могли. Зрештою, як і про сам щорічний королівський турнір. 

Навіть якби я не брала участі в цих змаганнях, то все одно страшенно пишалась би Стрейтом, що за такий короткий відрізок часу вивів Херенд на державну арену. Тепер справа честі не осоромитись на цих змаганнях. Тоді в стінах академії додасться більш талановитих нащадків благородних сімей, а це завжди приток фінансових вливань і престиж академії. Егоїстично, але було трохи прикро, що ректор тепер помилуваний нашою найсвітлішою величністю і, скоріш за все, до академії більше не повернеться. Гірко. Бо пришлють знову якогось байдужого до всього Сіверса, або ще гірше – повного ненависті до всіх, кому не пощастило народитись чоловіком, Уоткінса. І всі старання Стрейта зійдуть на нівець. Справді гірко. Бо якось не хотілось знову бачити величний і древній Херенд в занепаді.