Розділ 7

Пів години…

Пів годинки…

Пів годиночки…

– Прокляття! – розлючено гортаючи сторінки древнього фоліанту, шипіла я.

Каюсь, шипіла я не лише скромними прокляттями, а й цілком нескромними слівцями, підслуханими на моєму минулому місці роботи. Зате різними мовами, з виразністю, з душею. Еквелонська мені подобалась найбільше. Милозвучно звучало.

– Знаєш, ще трохи посиплеш відбірною лайкою і, мені здається, книга почне червоніти, – насмішливо підмітив мій чоловік.

Почервоніла я. Було чого. По-перше, я злилась. По-друге… знову злилась. А от уже, по-третє… мені було так соромно підняти очі на ректора. Соромно за свій порив і за вигляд. Та за все. Тому тільки люто засопіла, продовжуючи безрезультатно гортали відьомський гримуар і не підіймаючи очей на ректора.

– Я так розумію, пошуки інформації успіху не мали, – не питання, скоріше твердження.

Правильно зрозумів. Розділу з рунами крові не було. Взагалі нічого подібного знайти не вдалось.

Тому я просто скривилась, важко зітхнула. І вже щоб остаточно розвіяти будь-яку надію на мої успіхи, кивнула.

Але здаватись не в моїх правилах. І, схоже, я вже здогадувалась, який саме пернатий фамільяр мені був конче потрібен. Залишилось тільки знайти крука з паскудним характером і витрясти з нього потрібну мені інформацію. Хоча, моє відьомське чуття підказувало, що ані перше, ані друге, – легко не буде.

Треба було хоч спитати в Хравна, як його можна відшукати у випадку екстренної необхідності.

Не витримала, застогнала, опустивши руки, а потім і голову прямо на книгу.

– Час вичерпався, Мейв, – пролунало прямо у мене над головою. – У тебе десять хвилин на водні процедури, десять хвилин на переодягання, і ще десять… гаразд, пʼятнадцять – на сніданок.

Підняла погляд на Реймора Стрейта і скривилась. Від того, що мій дорогоцінний і єдиний, принаймні до завершення турніру, чоловік і з водними процедурами розправився, і вже зібрався. Стоїть над душею весь такий гарний, як зазвичай весь у чорному, що додає особливо насиченого кольорую засмаглому обличчю. А очі чорні, мов найнепроглядніша пітьма. Піймала себе на думці, що погляду відірвати від нього не можу.

І от вона я. Розтріпана, невиспана вже другу ніч під ряд. Халат, звісно, запахнула, але як подумаю, який прекрасний вигляд має сорочка під ним…

– Пів години, – не звертаючи уваги на мої моральні страждання, безжально нагадав чоловік. І я таки підскочила на місці, прямуючи в кімнату.

Влетіла в ванну, швидко прийняла душ і вже на ходу, одночасно і розчісуючи волосся і підсушуючи їх звичайним побутовим закляттям, подумала, що в мене крім моєї “весільної” сукні нічого більш-менш пристойно для подорожі немає. Сукню було шкода. Не хотілось її робити просто повсякденним одягом. Все ж, вона – свідок мого весілля. Але виходу не було…

Помилилась. Бо на ліжку мене вже чекали нова білизна, сорочка і чудовий дорожній брючний костюм з нашивками нашої академії. Чорний, утеплений, він відчутно фонив магією. В мене аж руки зачесались, аби зчитати всі закляття, що на нього наклали. Але… пів години. Часу було обмаль. Тож схопила все приготоване ректором і метнулась в гардероб. Вже на ходу згадала, як Айша обмовилась про зимову форму Херенда. Цікаво, це вона і є? Чи це форма нашої команди?

На диво, цього разу костюм сів просто ідеально. Ніби шили його на мене. Згадалась, видана мені першу нову форму, усміхнулась… Ректор вміє вчитись на помилках, виявляється.

У відведений час я не вклалась. Тому волосся заплітала вже крокуючи слідом за чоловіком у їдальню на першому поверсі.

Стрейт ніс гримуар, всі мої зошити і записки. При тому ніс легко. Хоча я точно знала, що відьомська книга далеко не легенька. Але мої спроби забрати свій скарб були проігноровані абсолютно.

Снідала швидко. Тепер, коли зʼявилась Маргрета, їжу не приносили на замовлення, а готували вдома. В будинку запахло теплом, пирогами, шоколадом… Такий собі домашній затишок, котрий не хочеться полишати.

– Отже, – поки я наспіх запивала пиріг з мʼясом гарячим шоколадом, почав давати інструкції ректор. – В столицю поїдемо з командою. Там вам буде виділено будинок, в ньому поселишся разом з усіма. Звідти буду переносити вас на полігон. По місту одній не шастати… – подумав. – Взагалі по місту не шастати! Жодних подарунків ні від кого не приймати. Завжди знаходитись в полі зору одного з членів команди, якщо мене поряд немає…

Я все ще жувала пиріг, але вже не відчувала смаку.

– Якось це все… занадто, – поморщилась змусивши себе проковтнути пиріг і відставивши кружку з шоколадом. – Я, звісно, й сама паранойєю трохи страждаю…

– Правда? А так і не скажеш! – єхидно зазначив ректор. – Мені взагалі здавалось, що в тебе атрофований інстинкт самозбереження.

– Тобі здавалось, – поморщилась я, остаточно розгубивши залишки апетиту.

– Мейв, люба, нагадай мені, будь ласка, скільки разів на тебе вже скоювали замахи?

Крити було нічим. Неприємності й дійсно ходили за мною по пʼятах, і щось підказувало, що будуть вони тільки множитись. 

– А Уоткінса вже допитали? – згадала я про найсвіжішу спробу одного ексдекана позбавити світ однієї нестриманої відьми.