Розділ 6

Круки над головою… Сотні круків заходяться криком відчаю… Безнадійність і біль в їх голосах.

Тепер я ясно чую це в їх криках.

Довкола тіла розкинулись в неприродніх позах, застигли в вічності, вдивляючись в небо застиглими поглядами. Всюди кров, нудотний запах крові. І дим, що не дає прорватись повітрю в легені.

Дивно, що я тут. Бо чітко усвідомлюю, що в цей момент знаходжусь в іншому місці. І навіть, здається, бачу де саме завмерла.

– Ні! – чітке, впевнене, приречене.

Повертаю голову на звук голосу.

Бабуся. Горда, незломлена, така сильна і мудра жінка тепер стоїть на колінах, обступлена десятками чоловіків в сірій формі. Жодних нашивок чи знаків, обличчя приховані масками. Але увагу привертає одна фігура в сірому довгому плащі з капюшоном. Висока.

Незнайомець щось говорить. Зі злістю випльовує кожне слово. З ненавистю, котру тепер не треба приховувати. Він знає – свідки віддані йому всією душею, а ті, хто міг би розповісти, що тут сталось – вже нікому, ніколи, нічого не скажуть.

– Ти знаєш, що я краще вмру, аніж зроблю те, що ти просиш, – промовляє незламна найстарша жінка роду Північних відьом, не опускаючи погляду.

Вона поранена, я бачу кров, якою просякла її сорочка. Але це не змушує її навіть поморщитись.

Я знаю, що зараз їй не страшно. Вона усвідомлює, що це кінець. Що виходу немає. І тут закінчиться її життя. Піддасться вона на умовляння фігури в сірому, чи ні – кінець буде один.

Лишилось змиритись і прийняти свою долю. Вона зробила все, що могла – залишила надію.

Фігура в сірому плащі схиляється, щось шипить прямо в обличчя, погрожує.

– Ти ніколи не отримаєш те, чого так пристрасно жадаєш, – з усмішкою абсолютної переваги промовляє бабуня.

Щось зле і рішуче блиснуло в очах Верховної відьми перш ніж вона заплющує їх. І далі відбувається щось неймовірне. Чого ніяк не очікувала фігура в сірому. Кілька крапель крові, відділяються від сорочки, ніби самі собою. За мить формуються в руну. І яскраво спалахнувши, вже руною повертаються до старої відьми. Ніби пронизують її наскрізь.

Впав замертво крук поряд з Верховною. І майже одразу й сама відьма обмʼякає, завалюється на бік.

Я знаю, відчуваю, що життя її покинуло, але… чекаю. Стою і чекаю. Сподіваюсь, душу крик, що рветься з горла.

– Будь ласка, – власний шепіт здається оглушливим. – Будь… ласка… – гіркі сльози душать… – Будь… – я задихаюсь від горя, відчаю, клятого диму…

– Мейв! – чоловічий голос розірвав сновидіння, врізався у свідомість, ніби намагаючись висмикнути мене з того жахіття. – Мейв, люба, прокинься.

Я розплющила очі різко. Сіла, намагаючись розпустити шнурівку на нічній сорочці. Не виходило. Рвонула. Тріск тканини. Легше не стало. Повітря. Мені не вистачало повітря. Я все ще не могла дихати.

За мить мене огорнула магія. Така знайома, приємна, тепла.

– Дихай, – тихий шепіт, сповнений турботи та ніжності дає сили вдихнули.

І я послухалась, довірилась.

Вдих… важкий, зі схлипом, з болем, зі сльозами. Видих… І знову вдих…

Усвідомлення реальності поверталось неохоче, ніби нічне жахіття намагалось вчепитись в мене всіма силами, не відпускати мене в реальність. Усвідомлення необхідності зачепитись за щось важливе, живе, прийшло несподівано.

І я вчепилась. В Реймора. Притислась всім тілом. Обвила руками. Тицьнулась носом в шию, жадібно втягнувши його запах – розпеченого на сонці піску і чогось невідомого. Я всім тілом відчувала, як бʼється його серце – гучно, швидко, сильно.

Сам він завмер. На три удари такого сильного, такого живого серця. І лише потім обережно обійняв, разом з тим гортаючи магією.

Не здригнулась, не відсторонилась, коли одна його рука опинилась на моїй талії, а інша – заплуталась у волоссі.

Темрява почала відступати. Жах – розчинятись у зловісному шепоті ночі. Але я все одно не могла змусити себе розірвати ці обійми.

– Це просто сон.

Тихий шепіт біля моєї скроні. Тепло подиху, на моїй шкірі. І холодне усвідомлення – не сон.

Але й не спогад. Мене там не було на той момент. Я не могла цього бачити на власні очі. Тоді чий саме це був спогад?

– Часто жахіття сняться? – тихо запитав Стрейт, усвідомивши, що я майже опанувала себе.

– Постійно, – прошепотіла я, все ще вдихаючи його запах та прислухаючись до його серцебиття. Ніби варто було мені відсторонитись, і я знову полечу у тут страшну безодню. – Верховна сама… обірвала… своє життя, – все ще не повною мірою оволодівши власним голосом, промовила я.

Стрейт на мить завмер, навіть перестав кублити мені волосся, в спробі заспокоїти. Але от його долоня знову пройшлась по моїй голові.

– Впевнена? – тихо запитав Рей.

Я ні в чому вже впевнена не була. Все це – надто важко і боляче, аби занурюватись і ту прірву знову і знову. Але… я повинна.