Розділ 5

– Ви тут до ранку сидіти збираєтесь? – невдоволений голос Айші увірвався в наше обговорення доречності застосування Вогняного вихору проти нижньосвітнього кхарга.

Ну, як обговорення. Я хлопцям намагалась довести, що застосування такого закляття проти живої істоти не людяне. На мене дивились, як на блаженну, і намагались втовкмачити, що це найдієвіший варіант. Переконати мене не вдавалось. І спір переходив на високі тональності.

І тут Айша…

Не зовсім розуміючи до чого вона веде, підняла голову зиркнувши у вікно і з подивом зрозуміла, що над містом давно згустились сутінки. Перевела погляд на годинник, усвідомила, що залишилось півтори години до півночі. А я так і не зібралась у подорож. І нехай збирати мені не так багато – по суті сукні, котрі мені пошила лера Сноу, кілька комплектів білизни… з сумом усвідомила, що моя домашня сукня залишилась у Стрейта. Здається, основну мого багажу все ж будуть складати конспекти, книжки, нотатки… І от їх треба було упакувати. А ще якимось чином натякнути Стрейту, що мені дуже-дуже потрібна книга, що залишилась у вітальні його покоїв.

Загалом, роботи ще вистачало, а час невблаганно збігав.

– Привіт, Айшо! – усміхнулась я голові студентської ради. 

Обернулась до хлопців, котрі також втратили лік часу, і тепер потягувались та розминали шиї, що затекли після довгого сидіння в не надто зручній позі.

Айша окинула мене уважним поглядом, ніби намагалась розгледіти щось потайне. Не знаю, чи розгледіла, але, важко зітхнувши, все ж порадила:

– Не вештайся коридорами. Новини розлітаються швидко і… надмірної уваги тобі не уникнути.

Дідько! Зовсім забула, що мене там, за дверима Брейтової кімнати, обговорюють, засуджують, таврують, насміхаються… з приводу заміжжя. На те, що хоч хтось потрудиться привітати надії не було. І цілком виправдано. А я надто втомлена, аби вступати в суперечки.

Втримати важке зітхання, приправлене мученицьким стогоном і дрібкою відбірних лайливих слів, вдалось воістину титанічними зусиллями. 

– Мені час, – підхопивши аркуш, списаний нотатками, промовила я. – Всім спокійно ночі і до завтра!

Різноголосе “Добраніч!” пролунало вже за спиною. Смикнула ручку дверей, приготувавшись до чергової за сьогодні суперечки. Але рішуче вийшла з кімнати одногрупника, щоб опинитись… в спальні.

Вже знайомій мені спальні в маєтку лера Реймора Стрейта.

Двері за спиною зачинились самі собою. Моргнула, сподіваючись, що видіння зникне. Потім ще раз. І ще раз… не зникло.

Виникло закономірне питання: “Що, власне, відбувається? І як я тут опинилась?”

Відповідь на принаймні одне питання сиділа в кріслі перед розтопленим каміном і листала товстий зошит в чорній шкіряній обкладинці. Відповідь на друге можна було знайти скориставшись очевидними законами логіки – портал. Хоча ні… на портал цей перехід був не схожий. А визначити одразу природу подібного переходу невистачало банальних знань. Ми такого не проходили взагалі.

Відповідь можна було б витрясти з того, хто цей перехід створив. Благо, кандидат на місце виконавця такого складного закляття мався і він був присутній в кімнаті. Глянула на ректора і… просто дозволила собі всміхнутись, коли його ректорство підняло на мене погляд. 

На душі вмить стало легше і тепліше. Попри всю зайнятість розробкою плану дій на наступне тренування, обговореннями та навіть суперечками, думки про стрімке зникнення фіктивного чоловіка похмурим туманом затягували свідомість. Тож так, може в цьому я і не зізнаюсь, але ректора була щиро рада бачити. Живим і навіть здоровим. Щоправда, дещо втомленим. Але що приховувати, сама я енергією і життєрадісністю також не фонтанувала.

– Доброго вечора, лере Стейт! – привіталась, але з місця не зрушила.

– На день лишив – і вже не коханий, – скривився фіктивний чоловік, відклавши зошит на невеликий столик.

Мені б розгубитись, нагадати, що ми тут одні і вдавати неземне кохання немає для кого. Але вчасно помітила насмішку в чорних очах, тому впевнено підняло голову, і вирішила підтримати цю, доволі дивну, але всього лише гру.

– А ви частіше кидайте молоду дружину посеред вулиці без пояснень, і одного ранку прокинетесь холостяком, – випалила я, пройшовши до другого вільного крісла і ледь стримавши старече крехтіння, все ж сіла, відклавши записи на столик.

Тільки зараз усвідомила, що втомилась. Спина нила, голова гуділа і страшенно захотілось спати. Навіть не можу сказати, що так подіяло на мене – спокій в кімнаті, чи приємне тепло від каміну. А може те, що розпрямилась пружина тривоги, що весь цей час стягувала все всередині.

– Ну… постараюсь загладити провину в першу шлюбну ніч, – промовив ректор, не зводячи з мене насмішливого погляду.

– Давайте не сьогодні, лере Стрейт, – поморщилась я, вже зрозумівши, що серйозністю в нашій розмові і не пахне.

А залякувати, як в день наших у вищій мірі дивних заручин, мене ніхто не буде. Втім, якщо і буде, я не в настрої була реагувати на ці залякування. Тож буквально відмахнулась від його натяку.

– Голова болить? – єхидно поцікавився фіктивний чоловік.

– Гуде, мов дзвін, – чесно поскаржилась я.