Розділ 4

Уже у ванній, за зачиненими дверима власної тільки моєї кімнати, на одинці з самою собою я дозволила собі розслабитись. Дати волю почуттям, думкам і сльозам, опустивши руки в холодну воду, та намагаючись вгамувати серце, що вкотре за день збилось зі звичного розміреного ритму.

Перевела подих. Стиснула руки в кулаки, ніби намагалась так задушити страх, що так пізно догнав мене, та паніку, що слідувала за ним. Прийшло усвідомлення – я мала чудовий шанс упокоїтись, перетворившись на купку попелу. Досить реальний і дуже повчальний. Плачевно реальний шанс.

Скосила погляд на браслет Стрейта. Він ніби самовдоволено підморгнув мені, блиснувши відбитим на гранях чорного каменю світлом. Наче мав власний розум та характер. Неймовірної цінності та сили подарунок все ж. Надто дорогий.

В памʼяті поступово воскресли події недавнього минулого. 

От перекошене люттю обличчя ексдекана. От він скидує руку. Я прикликаю силу, відтворюючи по памʼяті руну… Стоп.

Глянула на своє бліде заплакане відображення в дзеркалі. Я не малювала руну. Її вже не було на долоні. Відтворила її в памʼяті. І… мені вдалось активувати її.

Туманна здогадка і слабка надія разом пронизали свідомість. А що як…

Вмилась кілька разів. Перекрила воду. Поспіхом витерла насухо руки та обличчя. Дещо нервово скинула взуття, лише відмітивши, що воно абсолютно нове. Як  синя зі скромною сріблястою вишивкою сукня, котру вранці натягнула на сонну мене Гейра. Моя весільна сукня. Але про це я буду думати пізніше.

Подавивши в собі бажання пошукати свою сіру сукеночку, котра, точно знаю, залишила в маєтку Стрейта, залізла на ліжко з ногами.

Серце знову колотилось в грудях, мов навіжене, а подих збивався. Цього разу не від страху, а від хвилювання, передчуття, надії. Якщо вийде? Хоч би вийшло.

Заплющила очі. Вирівняла подих. Вгамувалось і серцебиття.

Відтворила в памʼяті руну, що за час довгих постійних тренувань вивчила до найменшої рисочки. Уявила, що от вона вже в мене на долоні. Трохи сили.

І тільки тепер розплющила очі. На долоні виблискувала, обертаючись, мов запущена обертом монета по столу, та прокручувалась руна. Сила. Активація. І мене накрило щільним куполом щита.

Вийшло. 

– Вийшло! – скрикнула, ледь не підстрибнувши на місці від радості. І вже ледь не пошепки, одними губами промовила: – Це… багато змінює.

Я можу стати швидшою. Реагувати краще. І стати на рівні з хлопцями в бою. Треба просто навчитись досконало відтворювати руни перед внутрішнім поглядом. Малювати уявою. Чи вийде? Вийде! Я зроблю все, аби впоратись!

Гаразд. Зі щитом просто. Його я вночі спросоння, з заплющеними очима намалювала б. А якщо якась інша.

Деактивувала щит.

Знову заплющила очі, намагаючись пригадати, що там вчила вночі. В памʼяті спливла руна котру я розглядала останньою – “Мошка” з розділу розвідувальних рун. Враховуючи той факт, що основною її функцією було підслуховування, а в гуртожитку під час занять нікого не мало б бути і почути зайве можливості не було, то… чом би й ні?

З “Мошкою” все виявилось не так просто, як зі “Щитом”. Руна була в рази складніша, більше деталей, поступове вливання магічної енергії, розширення діапазону.

Три невдачі.

Скрипнула зубами, дістала аркуш паперу. Намалювала спочатку основу, потім деталі. Зрозуміла, що саме не врахувала і домалювала. Постаралась викарбувати в памʼяті точне зображення та, повернувшись на ліжко, застрибнувши в нього з ногами, знову відтворила в уяві те, що зображала на аркуші. І…

Четверта спроба увінчалась успіхом.

Свою радість я виразила стриманою усмішкою, спостерігаючи за тим, як крутиться на долоні відливаючи сріблом, акуратна руна. По краплі вливала силу, активуючи свою “Мошку”.

Тиша. Схоже я не помилялась і в гуртожитку дійсно нікого не було. Ще кілька крапель сили, аби збільшити діапазон.

– …Ти триматимеш щити… – віддалений уривок розмови, пронизав тишу кімнати.

Голос звучав приглушено, мов шепіт на дні висохлої криниці. Але не впізнати його було просто неможливо – Ройс.

Отже, не всі пішли на пари. І якщо я не помилялась, то Ройс був десь не далеко. Не важко здогадатись, що це недалеко –  кімната Брейта.

Кілька крапель магічної енергії підсилили руну. І вже наступна фраза прозвучала чіткіше і голосніше.

– Чому я? – без тіні невдоволення, по-діловому поцікавився Кранлі.

– Ти найкращий в захисній магії, – терпляче пояснив Брейт. – Ми – в атакувальній. Якщо не втримаєш, Ед тебе підстрахує. В нього щити також феноменальні.

Феноменальні – це точно. Я на практиці знала, який удар здатні витримати щити Ройса.

– Отже, – підбивав підсумки Кристофер Грант. – У нас два атакуючих, один – абсолютний захисник, Ройс орієнтується по ситуації… А Кас?

– Що Кас? – сповнене щирого нерозуміння питання капітана, сколихнуло хвилю роздратування в моїй душі.

Руна здригнулась. Втратила чіткість. Деактивувалась, залишивши мене в повній тиші моєї кімнати.