Розділ 3

Крок за кроком ми з чорним чоловіком наближались до академії. Довгі хвилини важкого, сповненого роздумів мовчання. 

Настрій стрімко котився в прірву. Стало холодно. Самотньо.

Сонливість та лінива розслабленість відступали. Залишалися десь позаду, на східцях Храму, що височів над містом, на засніжених вулицях. Пішли крізь наспіх відкритий портал разом з чоловіком, котрий дивним чином зумів пробудити в моїй душі ростки довіри. І мене факт цього пробудження ні краплини не радував. Надто довго я старалась покладатись виключно на себе.

Попереду була невідомість. Була битва, в котрій мені приготована не остання роль. Я це відчувала всім тілом, вдихала разом з морозним повітрям, в котрому лише вгадувався легкий запах диму, свіжої випічки і, чомусь такий недоречний, – спецій. Я ввʼязалась у це з власної волі, з власними цілями, сповнена жагою справедливої помсти. І не час було тонути в зоряному небі очей Стрейта. Зовсім не час. Він приховував від мене надто багато. Я не мала права вимагати відповідей, бо таємниць мала не менше. Так чому так хотілось довіритись йому? Чому попри все, що довелось пережити, попри всі почуття, що старанно ростила в собі всі ці роки, мені хотілось віддати все в його руки? Звідки взялось це ірраціональне бажання? 

“Ми з усім розберемося. Разом!” – спливли в памʼяті слова, написані стрімким нервовим почерком на потріскуючому блакитними іскрами аркуші.

А чи дійсно разом?

– Леро Стрейт, – я не здригнулась від голосу Вандера тільки тому, що не одразу зрозуміла, що звертався він до мене. – Вам не варто хвилюватись за чоловіка. Він з усім впорається.

Ледь мазнула по обличчю свого супутника поглядом. Він був абсолютно впевнений в тому, кому служив. І те що служив, сумнівів не викликало. Я й без нього розуміла, що впорається. Відчувала це. А відьомське чуття ніколи не бреше. Але варто було згадати, як злетіла з ректора вся веселість та грайливість, і мороз пробирався поза шкірою.

Що самій собі брехати – я хвилювалась. Відчайдушно за нього хвилювалась. І… не могла пояснити собі цього недоречного, непоясненного почуття.

В такій глибокій задумливості та в повному мовчанні ми й дістались воріт Херенда. 

– Кас? – з подивом скрикнув лер Пріт, котрий зараз здавався невиспаним і дуже втомленим. Більш ніж зазвичай. Але варто було нам зустрітись поглядами – посміхнувся. Щиро, радісно, відкрито. – Кас, де тебе носило цілий тиждень?

Він поривався підбігти, навіть розкинув руки, щоб обійняти, але мій охоронець досить мʼяко заступив йому дорогу, не дозволивши навіть наблизитись. Я кинула на Вандера гнівний погляд. Він мені лише змовницьки підморгнув. Усвідомила, що знову нічого не розумію, тож довелось придушити в собі наростаюче роздратування.

Слідом прийшла думка, що до академії газет ще не донесли. Я все ще Кас. Все ще просто студентка-відьма. Тож у мене ще є час влитись в натовп та зустріти засудження зсередини.

Заговорила з вартовим воріт Херенда без тіні сильних емоцій.

– Справи були, – усвідомивши, що моє перебування на межі життя та смерті в стінах академії воліли не афішувати, відмахнулась якнайбезтурботніше. – Новини якісь є?

– Тобі сподобається, – щиро усміхнувся лер Пріт.

– О! – протягнула я, навіть не уявляючи, що саме може так обрадувати вартового. А він своєї радості не приховував. Хіба підвищення платні.

Тож приготувалась слухати і не перебивати. Проте лер Пріт вдаватись в подробиці не збирався, махнув рукою в бік центрального входу в академію і промовив:

– Сама побачиш.

Абсолютно нічого не розуміючи, я швидким кроком попрямувала у заданому напрямку. І все аби завмерти, не дійшовши до входу кількох десятків кроків.

З парадного входу виходив Уоткінс. Досить сумно і пригнічено, маю сказати, виходив. Без звичного йому ореолу владності та впевненості. Здається, не зсутулитись йому допомагала лише невідома надія і лють, котра відчувалась на рівні чогось тваринного. В одній руці він тримав магічно полегшену валізу, в іншій – не дуже полегшену коробку. І судячи з усього, декан полишав навчальний заклад.

Я насупилась, намагаючись усвідомити, що власне сталось. І мов блискавка, думки осяяла здогадка: парі. Наша з ним домовленість, про котру памʼятали всі, крім однієї надто заклопотаної відьми. Строк вичерпався. А Мейв Кас, котра мала зламатись і благати її перевести в інший навчальний заклад ледь не на колінах, не те що залишалась в рядах студентів, а навіть пробилась на турнір.

Це була моя безперечна перемога. І як результат…

Пригадала сказані у запалі скандалу в деканаті слова. “А ви звільните місце для когось більш компетентного!”. От він і звільняв.

А я не вірила власним очам. За інших обставин, наш старий ректор відмахнувся і залишив би все, як є. Можливо, саме тому Уоткінс, впевнений, що йому нічого не буде, не придушив мене потай в темряві коридорів академії. А міг би. Якби знав, що запальний спір обернеться проти нього. І тепер поплатився за свою байдужість. Я навіть здогадуюсь, кому саме спала на думку ідея нагадати декану про парі зі студенткою. Єдиному, але дуже впливовому свідку тієї розмови.

Чи була я рада? І так, і ні. Я перемогла, довела, показала. Але більше хотілось змінити думку закостенілих в своїх звичках і правилах магів, що вперто продовжували ділити факультети на жіночі і чоловічі. І от тут… Сумно усміхнувшись, самій собі лише могла зізнатись: це протистояння буде вічним.