Розділ 2

Місто вкутане білосніжною ковдрою оживало після затяжної хурделиці. Блиснуло сонце, пробігшись по заметам промінням та надаючи їм казкового блиску. Відчиняли свої двері крамнички, салони, кафетерії… тільки мерія залишалось надійно зачиненою. Здається, ще й кілька артефактів активували, аби невдячне населення не навідалось, щоб нагадати містоуправителю про його прямі обовʼязки. Проте, навчені минулим досвідом містяни на штурм мерії надій не покладали, а озброївшись лопатами пробивали собі шлях у світле щасливе майбутнє власними руками.

Ми з моїм свіжоспеченим чоловіком повільно прогулювались вуличкою. Він в глибокій задумливості, я в легкій розгубленості.

Сніг перелякано розтікався з-під наших ніг, розчищаючи нам шлях. Так само поспішали зникнути й місцеві мешканці. Стрейта звісно в місці поважали, чули про нього і його здатність навіть безнадійне перетворити на квітуче. Найяскравіший приклад його зусиль височів над містом, гострими шпилями впираючись в небо, і називався – магічна академія Херенд. Але водночас ректора все ж побоювались. Засуджувати їх за це було важко. Люди, навіть без крихти магії, інтуїтивно відчували його силу.

І я рішуче не могла зрозуміти його величність, що пожертвував магом такої сили, аби приструнити норовливу доньку. Нехай навіть він її любив і опікав. Моя відьомська інтуїція підказувала, що щось у цій історії не так. І причина термінового відбуття Стрейта на пост керівництва занедбаної академії крилась далеко не в бурхливій любовній історії. А в чому тоді?

Глянула на чоловіка, що так само задумливо крокував поряд, і абсолютно чітко зрозуміла, що правди від нього не дочекаюсь.

– В погляді має бути щастя, – нагадав Стрейт. – Можна трохи любування.

Любуватись було чим. За інших обставин, якась інша дівчина дуріла б від щастя, що отримала собі в пару такого чоловіка. Проте мене більше хвилювало те, скільки ворогів я нажила своєю згодою на цей шлюб. Втім, ситуація вимагала рішучості і сенсу вдаватися в подібні питання в цю конкретну мить не було. Відчуваю, що конкурентки, що зараз відчайдушно ліпили до купи розбиті надії, трансформуючи їх в плани помсти одній конкретній відьмі, більшою частиною чекають мене в королівському  палаці.

– Ми зараз куди? – вирішила подати голос, окинувши розсіяним поглядом засніжену вулицю та містян, що лаючись на всі лади різними мовами, розкидаючи сніг.

– В академію, – не одразу відповів ректор, прикривши мою оперстньовану руку, що прилаштувалась на його лікті, своєю долонею. – Відбуваємо завтра на світанку. В тебе буде час зібратись.

Перше про що я згадала – книга, що так і лишилась на столі в його маєтку. Вона мені була конче потрібна. Як виявилось, джерело відьомських знань та таємниць відкривалось виключно мені, тож прочитане кимось ненавмисне бути не могло. І це чудово. Бо те, що мені вдалось воскресити в памʼяті по снах було лише краплею в морі. Досить безневинною краплею, мушу зізнатись. І надто простенькою. Дитячою, так би мовити. Що було цілком зрозумілим. Бабуся навчала дитину. Одже й знання мали б бути безпечними для оточення. Насправді ж, лише за цю ніч я зʼясувала наскільки обширною та небезпечною могла бути успадкована мною магія. Один тільки велетенський розділ бойових рун, трохи менший – ментальних і доволі обʼємний – захисних, наводили на думку, що не такі вже й беззахисні були мої предки. Що там, від них самих кому хочеш захист був потрібний. Цілком закономірним стало наступне питання, якою ж силою треба володіти, аби знищити цілий рід настільки непростих противників?

Другою неприємною думкою стала власне академія. Як би я не готувалась до насмішок і засудження, але все одно готова не була.

– Що не так? – зупинившись запитав Рей, зазирнувши мені в очі.

Загалом, все за планом. Але на серці було неспокійно. Я спробувала підібрати слова, аби озвучити власні побоювання.

Він підніс мою долоню до губ і легенько подув, обідаючи гарячим подихом похололі пальці. І разом з тим вивітрив з голови думку, котру я саме збирались озвучити.

– Припиніть! – скрикнула я. – Ви збиваєте мене з думок.

Відповіддю на подібну заяву були багатозначне хмикання і загадкова усмішка.

– Мейв, якщо ти не помітила… що загалом не дивно враховуючи твої нічні заняття і недосип… ми одружились! І досить дивно, що по вуха закохана лера так офіційно звертається до омріяного обʼєкта свого обожнювання, – все з тим же насмішливим виразом обличчя зазначив Стрейт.

Формулювання в нього звісно. Але зауваження справедливе. Лишилось тільки зʼясувати, як зображати велике кохання. За приклад я мала тільки Зої, але… Ні! Світла сило, я так не зможу точно. Тому хоч і не так офіційно, проте далеко не захоплено промовила:

– Коханий, – попри все бажання здаватись лагідною, слово скоріше виплюнулось, ніж вимовилось.

Не те щоб ректор мене так сильно злив. Просто… ну не вмію я.

– З текстом краще, а з інтонаціями треба ще працювати, – тоном викладача з етикету, що мучив мене останній місяць в стінах академії, оцінив мої старання чоловік. І знову збив з думки, майже невагомо поцілувавши мою оперстньовану долоню.

Вдих-видих! Я впораюсь.

– Коханий, – вже мʼякіше почала я, заробивши вже уважний погляд керівництва академією. – Я не впевнена, що ідея з поверненням в академію разом доречна. Може якось поодинці?