4

Чи то я перестаралась, чи то відьми зараз такі кволі пішли, та наша стара після купання занедужала.

- Ну і де я їй лікаря знайду?

В будинку було чисто та тепло, я все-таки розтопила піч, щоб баба не змерзла. Вона у випраній сорочці на білесенькій постілі та на побіленому припічку знову пила своє жахливе на вид пійло.

- То може ти от варива свого занедужала? – я відкрила кришку того баняка та мало не зблідла: крило кажана, жаб’ячі лапи, гілки сосни та два мухомори. – Як ти ще не вмерла від цього?

- То заспокійливе, від нього спиться добре, - прокрехтала баба.

Та я думаю. Від мухоморів такі сни снитись будуть жоден сонник не розтлумачє.  

- Давай я тобі краще супу якого зварю. Бачила на городі всяких овочів вдосталь, - хто б сказав та не повірила, що після викрадення я ще за відьмою доглядати буду. Та чомусь її було шкода, та й не по людські це. Як так то особливої шкоди, окрім цього гарбуза замість голови, вона мені не заподіяла. Скоріш, що я сама винна у своєму горі.

Кіт вештався під ногами та помітно нервував.

- Не подобається це мені, - нявчав він. – Порядку не має.

- Якого ще порядку? В хаті прибрано, речі випрані, ось зараз суп зварю, та мабуть, пирога з яблуками спечу. Чого тим миршавеньким дарма пропадати.

- Магічного, недотепа. Магічного, - він сидів поруч та схвильовано махав хвостом.

- Так драбину і не знайшла, - не звертаючи уваги на буркотіння кота я стала залазити на дерево, кіт в три стрибки вже був на даху хати та невдоволено дивився на мене.

Тільки опинившись на верхівці дерева я зрозуміла про що він белькотів. За хатою відьми де щойно я бачила непроглядні ліси, йшла тоненька поволока, неначе хто листя в тиху погоду запалив, а за димкою місто, моє рідне місто. Ось і два мости, електровежа, її майже з кожного куточка міста видно, і головна стелла та навіть університетський гуртожиток.

- Ну і що робити тепер будеш?

Серце, як у зайця, що ось-ось вирветься з лап хижака, забилось. Так ось вона воля! Зовсім поруч. Руку простягни. В обличчя хлинув потік холодного осіннього вітру.

- Мара сходить тому, що відьма помирає?

- Здогадлива, як ніколи.

- І ніщо її не врятує?

- Хто знає? Лікар їй точно не допоможе. Вона своє пожила, багато чого наробила, як доброго, так і лихого. Хто до неї потрапляє той на вік залишається. В тебе є шанс врятуватися.

- Навіть ти?

- Що?

- Кажу, навіть ти? Ти ж не простий кіт. Я це одразу зрозуміла, занадто балакучий, – на таке питання кіт здивовано на мене поглянув.

- Про себе краще дурна подумай. Чи ти глуха? Яка різниця, як я сюди потрапив? В мене вже не має змоги повернутися. Кожен день, що ти знаходишся у відьми дорівнює десяти рокам на волі. За десять діб, навіть якщо чари спадуть, тобі не буде до кого повертатися. Всіх кого ти любила і хто був тобі рідний, давно помруть. А в тебе всього доба залишилась. Завтра до заходу сонця, якщо не зрозумієш що накоїла так гарбузом і залишишся.

- А ти як я бачу, так і не зрозумів що сам накоїв, раз досі у відьми, - і це було не питання. Кіт глянув на мене водночас ображеним та злим поглядом.

- Я був заможним та вродливим паном. Жив на широку ногу. Гроші тринькав на жінок, їжу та друзів-аристократів. Одного разу на поріг мого маєтку заглянула обірванка. Стара жінка ледь трималась на ногах та просила їжі, - він замовчав.

- Здогадуюсь, що було далі. Ти їй відмовив? Голодній людині?

- Не тобі мене засуджувати, - кіт повернувся до мене спиною. – Вже на ранок я голодний та холодний в тілі кота, не знайшов прихистку навіть в рідній хаті. Дворові мене лупцювали, якийсь малий спустив собак. Ті вже гнали мене до самого міста. Я дуже довго блукав по смітниках та спав на землі, допоки не зустрів її. Та було вже пізно. Свої три дні я давно змарнував. І навіть знаючи, що накоїв до смерті таким і зістанусь. А смерть до нас зовсім не швидко приходить.

- Тобто? Скільки ж тобі років?

- Краще запитай скільки я вже у відьми? – він зістрибнув з даху.

- Років з десять-двадцять?

- Тридцять, - відповів він та зник в будинку.

Ого. То це земних скільки? Триста? А відьмі тоді скільки? Та не до віку кота зараз. І дійсно, що я тепер буду робити? Та що мені залишається? Втекти? Та куди я в такому вигляді піду? Розмовляюче опудало з гарбузовою головою. Мене одразу, якщо не пристрелять, як якусь почвару, то заб’ють камінням. Не хочу такого життя. Точно тоді сама собі смерті бажати буду. А якщо залишитись? Он кіт стільки років з нею поруч живе? І нічого, горя не знає. Ой, це все не те. Не про те я зараз думаю. Якщо не допетраю, чого в гарбуза перетворилась вже не буде важливо ні перше, ні друге. Потрібно спочатку щоб відьма одужала.

Та справи в неї ставали все гірше. Вона блідла на очах і ледь дихала. Вчорашня сварлива баба змінилась на мовчазну ледь притомну бабцю.

- Ой, горе, нам горе, - кіт своїм приріканням тільки дратував. – Дурепо ти, час свій гаєш. Їй вже не допоможеш. Добре, що дірку в стелі не залатали. Як же нам її ховати? – він маявся, як навіжений.

- Ще слово і викину за двері, - рявкнула я на нього. – Вона ще жива. І може оклигає. Чого передчасно ховаєш? – я сіла поруч з відьмою та взяла її за руку.

- Знаєш, в мене там на волі, є також бабуся. Вона звичайно не така літня як ти. Але коли вона захворіла і лікарі казали, що готуйтесь, моя мама їм не повірила. Вона забрала її додому та окутала такою любов’ю, що бабуся одужала і досі жива. А я тоді дуже злякалась і жодного разу її не навідала в лікарні. Я не хотіла бачити, колись жваву та здорову, бабцю кволою та вмираючою. Мабуть, мені хотілось запам’ятати її саме тією до хвороби. Я потім приїжджала, та то було потім. Адже вона мене чекала. Хотіла побачити. І знаєш за що найбільш соромно, не за те що не провідала, а за те що я не повірила, що вона одужає і просто втекла. Ось за це соромно, - сльози градом хлинули по обличчю. Я ніколи, навіть собі в цьому не зізнавалась.