3

«В зеленій соковитій траві утопали стопи. Я йшла за руку з високим вродливим чоловіком вздовж квітучого яблуневого саду. Темне волосся, незвичайні різнокольорові очі. Він на когось дуже схожий. Якогось співака чи артиста. Попереду нас бавилась маленька дівчинка з неймовірним рудим та пухнавим, як кульбабка, волоссям. 
 

- Мія, - покликала я дитину. – Де твої черевички? 
 

- У тата, - відповіла дівчинка.
 

Я поглянула на чоловіка. В руках він тримав пару гарненьких червоних черевичків. 
 

- Так ти її тато. А хто ж мама? - чоловік розгорнув мою долоню та поставив на неї черевички. 
 

- Ти, - відповів він». 

Від подиву я миттю прокинулась. Присниться ж таке? На дворі вже світало, в будинку було холодно, але щось тепленьке гріло мене зверху. Кіт скрутившись клубком заліз мені на спину та похропуючи спав. Навіть будити шкода.

Відьма також спала. От її б не пошкодувала. Клята стара. Проте тепер в мене немає сумнівів, що це вже не мара і чаклунство дійсно існує. От тільки, що ж такого я накоїла? Чим її настільки прогнівила? Я прокручувала свої імпульсивні, за які в деяких місцях соромно, дії, але нічого неймовірно жахливого не побачила. 

- Хоч би підказку дала, - зітхнула я як одразу почула над вухом знайомий голос.

- Так вона в тебе перед самим носом, - сонно промуркотів кіт. 

- Про що ти? Скажи якщо знаєш.

- Як була нечемою, так і залишаєшся, - він зістрибнув зі спини та пригнув старій на ноги.

- Будь ласочка, я виправлюсь. Тільки скажи, що мені потрібно зробити? Я не розумію де схибила, - мабуть, я дійсно виглядала зневіреною, раз кіт сказав.

- В хаті стільки роботи незробленої, а в тебе голова усіляким мотлохом забита. В справах знайдеш відповідь.

Справді? Знайду? Я трохи поміркувала над його словами. В дитинстві саме так мене мати й виховувала. Як яка шкода, то одразу хата, посуд та навіть прибирання за котом, лежало на мені. От ти дурко. Так з цього ж і потрібно було починати. Хата прибирання аж зі слізьми просила. Чого тільки дірка на даху варта? Та й біля двору роботи не на один день. Дідько! День! Скільки там в мене їх залишилось? Треба поворушитись. Й так стільки часу згаяла.

В сараї я знайшла майже все, що мені було потрібно. Дві шиферини, цвяхи, іржавий молоток та навіть з десяток цеглин. Здається, ще вчора тут всього цього не було чи я не помітила? Неважливо. От тільки де мені взяти драбину? Як же мені на стріху залізти? Так, добре. Може потім, коли приберу, вона знайдеться. Тому не загострюючи увагу лише на одній проблемі, перейшла до іншої. Хата!

- Так, стара. Давай виходь на свіже повітря, - руки в боки, голос впевнений та бойовий. 

- Геть глузд втратила? – баба навіть не поворухнулась. – Не чіпай, а то гірше буде.

- Куди вже гірше? В хаті бруду на три пальці, смердить, як у вигрібній ямі. Живеш гірше ніж москаль, - на останньому баба здригнулась, встала з припічку за злісно на мене зиркнула. – Давай-давай. І кота свого забирай, - потягнула я за те кубло в якому відьма спала.

- Пришелепкувата, - зашипів кіт коли я його безцеремонно виштовхнула вслід за бабою.

Всупереч свого не наймилішого характеру, баба в мої справи не лізла. Сиділа на ґанку та голосно пихтіла смердючою люлькою. Гарячої води не має, мийних засобів також, навіть мила. Як же я збираюсь тут красу наводити? Так, потім розберусь. Головне почати.

Вичистивши піч, навіть колодязі, які ще за часів Тимка чистили я згадала свого дідуся. Боже який був файний та роботящий чоловік. Це ж він мене і навчив колодязі в печі чистити. Шкода, що я до нього не часто їздила. Завжди часу не вистачало. А які ми з ним карасі на річці ловили. 

На очі, чи що в мене там замість них, непомітно навернулись сльози. Навіть на похорон до нього не поїхала. З тим йолопом як раз роман почала крутити. Хай тільки повернусь, одразу поїду провідаю дідуся. 

Стало соромно та уроки діда минули не дарма. Я все гарненько вичистила, замастила глиною, та одразу ж зрозуміла, що сьогодні піччю користуватися не можна. Вся глина потріскається. От лихо, поки одну справу зробила десять намалювалось. Потрібно щось замість пічки змайструвати на дворі. Та це не було такаю грандіозною справою. Чотири цеглини, шмат залізяки й кабиця готова. 

- Шановна пані відьмо, чи не буде у вас запальнички для доброї справи? – я була майже чемна.

- Блазнюй-блазнюй, - пихтіла стара та сірниками в мене все-таки жбурнула.

- Може ще й пральний порошок в хаті є? 

- А як же! Навіть пральна машина та унітаз, - тицьнула вона в бік вуличного туалету, де збоку висіла пральна дошка.

- Як смішно, - фиркнула я та зрозуміла, що останньою буде сміятись не баба. Від природи вперта, як віслюк, я не склала руки в боки, а почала велике прання, чим викликала ще більше шипіння кота та пихтіння відьми.

Все-таки я знайшла той клятий порошок. Добрий день радянський союз та задубілий на кістку Лотос. Ну не могло не бути у старої хоч чогось більш менш цивілізованого. Не з середньовіччя ж вона? Хоча відносно все-таки звідти. Он і відро оцинковане приховала, мабуть, на кращі часи, й мила господарського на два десятка років вперед, дивно як його щури не зжерли, біла глина, те що потрібно для печі та хати, банки з фарбою, консервація, якась ряднина та постіль. Про усілякі банки-склянки, новий, давно старий, одяг та ще купу усього, краще промовчу. Відчуваю я там й скарби президента-втікача знайду.

Сонечко вже вказувало на опівдень та я навіть не присіла. Не знаю де ті сили взялись, та чим більше я працювала, тим краще себе почувала. Про їжу навіть й не згадувала. Я прала, прибирала, фарбувала та білила. 

- Так справа не піде, - глянула я на брудну, як порося, відьму. – Знімай свій мотлох.

- Нізащо! – бачили б ви перелякані відьмині очі, я ледь зі сміху не луснула.

Не так вже й просто було старій зі своїм шкаралупинням, що до неї мов рідне приросло, розпрощатися. У велику балію, де до цього я завзято прала усіляке ганчір’я я налила чистої гаряченької води та вже засукала рукава в очікувані цієї нечупари.