2

Довжелезне, худе тіло. Дерев'яні штурпаки замість рук та кістки заміть ніг. На місці голови велетенський яскраво помаранчевий з прорізаними отворами для очей та кривого рота справжнісінький гарбуз. Тільки свічки в середині не вистачало. Трясця його матері, я тепер опудало! Оце так пироги.

- Ти що зі мною зробила? – не вірячи своїм очам поки, що, майже, спокійно запитала я.

- Що-що? – відьма закурила довжелезну люльку, від чого навколо одразу пішов їдкий дим. – На що напросився те й зробила.

- Який напросився? Що ти до мене як до чоловіка звертаєшся? Я - дівчина! В кого ти мене перетворила? 

- Що? Дівка кажеш? Баба сліпа, не бачить, - відьма встала з порогу та підійшла до мене ближче. – Ой і справді дівка.  

- Так я дівка, а ти зробила з мене цього монстра. Верни все як було! – схрестивши на животі руки-палички наказала я старій.

- Ой яка не чемна та не вихована, - баба дмухала мені смердючим димом в лице. – То може й не зовсім помилилась я.

- Що значить не зовсім? – як би в мене були очі, а не ці дірки, то точно б повилазили з орбіт. -  Поверни все на місце! Я тебе просила хлопця зрадливого провчити, а ти що зробила? 

- Ну, що зробила те й зробила. А ти не волай як теля. Я ніколи не помиляюсь, - вона ще раз дмухнула на мене та покульгала до хати.

- І це все? Це все що ти можеш сказати? – ошаліло дивлячись їй в слід, я покинула двір та направилась куди очі гляділи, головне якомога далі від божевільної старої. 

Це точно той клятий відвар мару наводить. От зараз як прокинусь та й буду годину реготати над таким дурнуватим сном. Та скільки би я не йшла, все одно дорога лише до розбитої хати вела. Втомлена та голодна я підійшла до старої яблуні, де ще висіло з десяток пожовклих, зморщених, як лице відьми плодів. Зірвавши одне ледь не завила від розпачу. А чим же його їсти? Оцим кривим беззубим ротом?  У мене навіть ясен не має. І так і сяк, але ніяк і не надкусивши я зло жбурнула яблуко на землю.

- От невігласка, - знову цей тихий голос.

- Це ти сказав? – глянула я на кота. – Так-так це точно ти, - кіт сидів на краю колодязя та вилизував свої лапки. 

- Ну я та й що? – навіть не глянувши в мій бік відізвався кіт.

- А, все я точно з’їхала з глузду. Я чую як кіт балакає, - схопившись за голову я вирячилась на кота.

- Ходити з гарбузовою головою не дивно, а почути кота то одразу вереску, - він зістрибнув з колодязя та поважно пішов до того самого яблука. – Що не можеш вкусити? 

- Ні, - розлючено буркнула я.

- Так чого старій бабі їх принесла? – його різнокольорові очі аж заблищали. - З чим прийшла те і їж. Он і хлібець твій свіженький, - вказав він на щось сіре та запліснявіле, що валялось біля порогу. – Смачного.

- Так сказали, що вона їх любить. От я і…

- А у самої, що гарбузова каша замість мізків? – махнувши хвостом кіт зник за дверима.

Гнів миттю змінився на ступор. Я дивилась то на яблуко, то на хліб. А й дійсно? Я навіть не подумала про це. Ну навіть якщо й так невже через таку дурню вона мене в гарбуза перетворила? Кіт ще щось недомовляв та в хату за ним йти було лячно. Так, гаразд гірше вже точно не буде. Ну не зжере ж вона мене? Хоча, моя гарбузова голова взагалі досить їстівна. Годі, не панікуй. 

В будинку було ще гірше, а ніж на дворі. І навіть той безлад, що я бачила в попередній халупі, порівняно з цією розвалиною здавався ідеальним порядком. Розбита піч, дірява стріха, через яку було видно небо, на закіпченій кабичці стояв величезний чан з якимось начинням. Чи то суп, чи то борщ, чи то якесь зілля. Відьма лежала на припічку в її ногах дрімав кіт. 

- Що вам від мене потрібно? Ви ж не спроста мене в гарбуза перетворили? – почала я та судячи з очей кота не з того боку. 

- Зараз молоді всі такі пихаті та нахабні? – не розплющуючи очей запитала вона вочевидь не мене.

- Так. Ще й дурні. Куди не глянеш одні пустоголові гарбузи. Лише горлати можуть.

- То й що з того? – знову втрутилась я. – Мені тепер, що навіки гарбузом бути?

- Навіки? Ти дивись куди метнулась, - відьма повернулась на бік та одним оком глянула на казан. – Як за три дні не допетраєш в чому твоя провина, то так гарбузом і зостанешся. Я з тебе потім пирога спечу. Люблю запечений гарбуз, - вона голосно позіхнула та миттю захропіла. 

Три дні? Що значать ці три дні? З цього моменту як вона сказала, чи з того як мене перетворила на цього клятого гарбуза? В шлунку від голоду булькотіло. Звичайно, що ні запліснявілого хліба, ні яблук я не їла. Хоча б чаю заварити. Та з колодязя води дістати так жодного разу і не змогла. До поки я витягала відро уся вода витікала через діряве дно. Навіть напитися й то не можу. А як же відьма тут живе? 

Я ще раз озирнулась на напівзруйновану будівлю. Якби моя бабуся мешкала в такій халупі, то мати б її до себе забрала. Але якщо в тебе нікого не має? То як бути? Її чари точно тут не допоможуть. Так, та до чого тут я? Я що благодійний фонд? В мене й так все на хвилини йде. Спочатку собі потрібно ради дати. Та хоча б напитись.

Оглянувши діряве відро я так-сяк його підлатала. Там кусок гілочки просунула, там шматок ганчірки. Якось я все-таки дістала трохи менше ніж піввідра води та не встигши й ковтку зробити побачила купу крихітних комах на дні. Ледь не заплакав я вже хотіла жбурнути ним. Мій палкий норов - мій ворог. Я вже мала неуважність кинути яблуко. Тому виляла воду під ту саму змарнілу яблуню. Її, мабуть, роками ніхто не поливав, от і яблучка такі маленькі та миршавенькі. Та по піввідра води, яке ледь дише, особливо не на поливаєш. Озирнувшись в око впало щось схоже на сарай. 

Купа брухту, ганчір’я, битого глиняного посуду, чудернацького садового інструменту та іншого мотлоху. Як на подив тут знайшлося і непогане, трохи кривеньке дерев’яне цеберко. Те що потрібно. Замінивши його на той друшляк я швиденько, по-перше, зібрала ту мошку, що була на поверхні водойми, по-друге, зробила гарну справу. Навіть здалось що деревце стало більш зеленим та ошатним.