1

Ребра рахували кожну нерівність, а дупа камінець. Хтось щосили, тримаючи за ноги, волочив мене по землі. Айкаючи та зойкаючи, я намагалась зрозуміти де я та, що тут відбувається? Вчора я, не попередивши, приїхала раніше від батьків до гуртожитку. І все, як у тому дешевому романі. Білий день, шовкові, подаровані моєю мамою, простирадла та мій хлопець кохається з моєю ліпшою подругою. Дві кулеметні черги та п’ятнадцять років за ґратами. Ну так би воно й було будь у мене кулемет, але я лише витаскала за патли цю хвойду в коридор, а цей йолоп, як побачив в моїх руках биту, сам голяка стрімголов побіг по сходах.

Злість, що неначе Везувій кипіла в крові привела мене в той же день до однієї відьми. Стара як світ вона ледь човгала по землі. Сиве кудлате перев’язане якоюсь ганчіркою волосся, сіра засмальцьована вишиванка, поверх смердючий неначе з дохлого цапа знятий, кожух, обтріпана та латана перелатана бурякова спідниця. Відьма була кривою та кульгавою.

- Хліб з яблуками на стіл поклади, - рявкнула вона на мене як тільки я переступила поріг її обійстя. – Та не на цей, - та вказала на перевернутий на підлозі дерев’яний ящик.

- Я… - лиш почала я, як вона мене вмить перебила.

- Що, хочеш коханцю своєму помститись? 

- Так. Щоб воно падло ні води, ні їжі не знало, щоб причандалля його до коріння повідсихало. Тупоголова потвора, - понесло мене.

- Сядь, заспокойся, - промовила стара.

- Та який тут спокій?! Воно зрадило мене з ліпшою подругою. Проте яка та курва тепер ліпша? - Яд так і ляпав з мого рота. - Будь моя воля обох би повбивала.

Відьма поволі підійшла до печі, взяла залізного чайника та налила свого відвару у кружку.

- Тримай. Це думи твої очистить, - не вагаючись я випила те гидке пійло. "Скоріш шлунок очистить, аніж думи" промайнуло в голові як одразу стало спекотно. Відьма запалила свічку та стала капати воском у миску з водою. - Солому в голову, в печінку сіль, щоб язик нечистий пізнав увесь біль, - у вицвілих очах горів вогонь, вона дивилась на воду та щось бубоніла під ніс.

Ніколи особливо не вірила в усілякі забобони чи чари. Та й зараз розумію, що дарма прийшла. Старій пенсії не вистачає, от і ліпить з себе знахарку. Хоча атрибутика нівроку. Особливо вразливі дурепи точно купляться на цю маячну. Дерев’яна на краю міста хатина, купа чи то ікон, чи то невдалих розмитих малюнків, здоровезна піч, по під стелею купа всякого засохлого в моторошному павутинні бур’яну та навіть чорний з різнокольоровими очима кіт, що майже не кліпаючи уважно за мною спостерігав. Хіба, що домового за припічком не вистачає. І нащо я сюди прийшла? Знайшла кого слухати? Ганну Андріївну, вахтерку, яка за тим сороміцьким спектаклем спостерігала. Вона й дала адресу відьми. Мабуть, за одно зі старою. Де ще стільки дуреп як не в університетському гуртожитку знайти?

Злість на хлопця звичайно нікуди не зникла, але розуміння, що цим я точно біді не допоможу, було очевидним. Дослухавши незрозуміле буркотіння старої та навіть декілька разів кивнув головою, я вже почала йти до дверей.

- Нічого не забула? – скоса поглянув на мене запитала відьма.

Вахтерка казала, що жінка хліб і яблука любить. Грошей не бере. Мабуть, все-таки на них натякає. Я вийняла з кишені куртки двісті гривень та поклала на стіл де вона «чаклувала». 

- Дякую за допомогу, - махнув рукою я вийшла з хати.

На дворі вже було геть темно, а вздовж вулиці жодного ліхтаря. «Як так швидко стемніло? Я ж наче тільки зайшла». Це були мої останні думки перед тим, як я прокинулась посеред густого хвойного лісу, а за ноги мене волочило щось страшне та волохате.  

***

Знайомий смердючий кожух, кудлата сива голова. Так вона відьма чи божевільна?

- А ну відпусти мене! – чужим голосом крикнула я на стару. – Ти, що здуріла? Це ж викрадення!

Та відьма зовсім не звертала на мій виск та вибрики уваги. Міцно, як той дужий чоловік, вона вчепилась мені в ноги та так швидко тягнула, неначе я шматок вати, а не людина.

- Рятуйте! – верещала я. – Допоможіть! - спина неймовірно боліла, сідниці горіли вогнем. Було дивно, що голова зовсім нічого не відчувала, хоча я теліпала нею неначе повітряною кулькою.

- А ну циць! - на мить зупинилась відьма. – Стільки галасу від такого непотребу. Увесь ліс побудиш, - вона відпустила мої ноги й ті боляче гепнулись на землю. – Ну звідси не втечеш, - навіть не глянувши в мій бік відьма поплелась вперед.

Це лише в фільмах, після того, як когось викрадають і героям випадає нагода втекти вони чимдуж втікають від викрадача. Я навіть поворухнутись не могла і просто стогнала. Довкола потроху сіріло і за темними хащами я розгляділа густий хвойний ліс. Одразу згадуючи де саме в нашому районі є подібна місцина, та на думку нічого не прийшло. Зібравши останні сили все-таки спромоглась сісти. Господи, що це на мені? Де мій звичний одяг? Сірі широкі штани, довга блакитна чоловіча сорочка. Почекайте де мої груди? Я схопилась за голову та тут мене чекав сюрприз. Велика, як гарбуз зовсім лиса голова.

Підскочивши я ошаліло вирячилась на руки. Тонесенькі як прутики рученята, кістляві, так що я кожну фалангу бачила, ступні. Це не моє тіло. Я стала якимось гобліном чи живим мерцем? Що взагалі відбувається?

Шок та адреналін дав змогу двигатись. Я йшла, як мені здавалось в протилежний від відьми бік. Та чим далі я йшла, тим більш не розуміла де знаходжусь. Ліс, як в мареві, водив мене по колу і я знову і знову поверталась на те місце звідки почала. Втомившись та в котре побачивши прокляте місце я впала на коліна.

- Сама морока, - почула десь зі сторони та миттю поглянула у той бік.

На мене дивився той самий чорний з різнокольоровими очима кіт. Здалось чи це кіт сказав? Я, мабуть, дійсно мізками поїхала. І це все сон. Дурнуватий сон. Зараз я прокинусь і все мине. Та навіть ляснувши себе по обличчю, яке миттю почало у різні боки гойдатися, не прокинулась.

Кіт подивився на мене саркастичним поглядом, розвернувся та пішов в той бік де зникла відьма. Напевно, вже зовсім з глузду з’їхавши, хоч я з того боку тричі, а то й більше поверталась, я попрямувала за котом.