Пролог. Буде тобі, враже, так, як відьма скаже

— Ти ж розумієш, що не зможеш повернути все назад? — підступно уточнив демон з манливими вогненними очима. — Інквізитори полюватимуть на тебе. Ну, а я не дам тобі свободи і рівно через рік заберу твою душу. Навіки.

Чи я це розуміла?

Нервовий сміх мимоволі вирвався з моїх грудей разом із судомним кашлем.

Я розуміла все, від початку і до кінця. Коли лежачи на холодній підлозі тюремної камери, з останніх сил креслила власною кров'ю печатку Астарота і, стримуючи кашель, зачитувала формулу призову.

Мене це не лякало. Все, чого я хотіла, це помститися мерзотнику, з волі якого опинилася тут.

— Радий бачити вас своєю гостею, леді… — чарівно промовив король, поцілувавши мою руку.

Шкіра вкрилася сиротами. В кожному русі, кожному подиху цього чоловіка відчувалася влада. І в момент, коли на мене дивилися очі наймогутнішої людини континенту, я ладна була закричати від паніки! Хотілося тікати... але замість цього я, вичавивши із себе посмішку, чемно представилася:

— Амелія Лайрон, ваша величносте. Щиро рада нашій зустрічі.

Можливо, в цей момент він зрозумів, що я брешу, і не відчуваю навіть тіні радості. Лише страх. І, можливо, це лише більше розважило його.

— Чи не подаруєте мені танець, леді Лайрон? — Посміхнувся Владімір Штерн, не приховуючи того, що вже роздягає мене поглядом.

— Із задоволенням, ваша величносте, — знову збрехала я. І, стиснувши зуби, знову посміхнулася, боячись більше цього чоловіка лише одного: прогнівати його.

Провівши на паркет, король притиснув мене до себе, і вже в цей момент я чітко відчула: він завівся. До сказу завівся. І, не приховуючи азарту, що розпалився у його очах, повів мене в танці.

Я намагалася, щосили намагалася відгородитися від відчуття його гарячого тіла, яке пристрасно рухалося з кожною нотою, не думаючи приховувати своїх бажань. Ось тільки навіть я — недосвідчена дівчина, для якої це був перший великий бал — чітко розуміла: одного лише танцю Владіміру Штерну буде недостатньо. І в мене не було найменшого уявлення, що робити далі.

Коли музика стихла, в очах чоловіка вже біси танцювали навколо багаття. Не кажучи жодного слова, він спритно витяг мене з головної зали. Я навіть кліпнути не встигла, як опинилася біля вікна в безлюдному глухому коридорчику. Темно — лише світло від вуличного ліхтаря слабо пробивалося крізь вікно.

— Ваша величносте, вибачте, мені треба йти… — затинаючись, прошепотіла я і спробувала втекти. Та тільки сильна рука чіпко вхопилася за моє зап'ястя і потягла на себе!

— Забудь, тобі нема куди поспішати, — хмикнув він, відразу поклавши другу руку на мою сідницю, і, стискаючи її, притиснув мене до своїх стегон.

— Будь ласка, відпустіть мене. — Я схлипнула, перед очима все потемніло, а в голові запаморочилось.

— Нізащо, моя пташка, — шепнув він мені на вухо і прикусив мочку!

Тремтячи, я не могла поворухнутися. Тіло ніби пронизало блискавкою, навіть дихати стало важко.

— Благаю, ваша величносте, не треба… я… не хочу цього. — Мій слабкий голос звучав наче здалеку.

Та тільки на цей протест ніхто не звертав уваги. Коли ж я знову спробувала відійти на крок, на моєму зап'ястку лише сильніше стиснули пальці! До болю. Ще секунда — і мене вже посадили на підвіконня, квапливо пораючись із застібками сукні, щоб приспустити її з грудей. І ось, задерши мою спідницю, Владімір Штерн потягнувся розстібати свої штани.

— НІ! — Зірвавшись, закричала я на всю горлянку, і відкинула короля хвилею атакуючого заклинання!

Майже моментально виставивши блок, чоловік відскочив від мене — для нього моя атака, без сумніву, була не більше ніж комариним укусом.

Ось тільки тепер у його погляді читалося щось страшніше за хіть: сказ.

— ВАРТО! — закричав він, зворотнім боком долоні витираючи маленьку цівку крові, що витекла з куточка його губ.

Не минуло й секунди, як за його спиною з'явився загін вартових. Які, звичайно ж, до цього мовчки стояли поряд і зовсім «не чули», коли я благала дати мені спокій!

— Ця курва намагалася вбити мене! В темницю її! — Випалив розгніваний правитель, застібаючи свої штани назад.

Уже в тюремній робі замість шовків, трохи відійшовши від шоку, я дізналася, що мене позбавили титулу. А всій моїй родині висунули звинувачення у державній зраді, шиті білими нитками. Я навіть не знала, що з ними сталося після цього. Тому що мене одразу відіслали на Мис Безнадійних, у в'язницю Грейхерстоун, де за особистим розпорядженням його величності виділили найстрашнішу одиночну камеру. І в цій камері мені належало просидіти решту своїх днів. Які уже добігали кінця — менш ніж через рік після того, як двері моєї в'язниці зачинилися на замок. Тут, у цьому жахливому місці, сили швидко покидали мене, тіло слабшало. І ось тепер я помирала через пневмонію, від якої в'язням ліків, звичайно ж, не давали!

Але найгіршим було усвідомлювати те, що я тут помру і моє тіло просто закопають у якійсь помийній ямі… а всемогутній диктатор, який кинув мене сюди і знедолив мою родину, продовжить насолоджуватися життям. Так, ніби в цьому житті й не було нічиєї долі, поламаної через забаганку.